Левицька Олександра, 1 курс, група Ш11, Одеський педагогічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Битка Валерія Володимирівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Цебриково – невелике село, але воно за ці 1000 днів пережило величезне випробування. Як і багато інших місць в Україні, наше село змінилося, коли в наше життя увірвалася війна. Ці події залишають відбиток у пам’яті кожного мешканця, змінюючи наше повсякденне життя, плани та мрії. 1000 днів війни — це 1000 днів болю, втрат, але також і непохитної віри у краще майбутнє.

Перші дні війни були сповнені тривоги й невідомості в селі. Ми чуємо вибухи, бачимо військову техніку і відчуваємо страх. Як зараз пам’ятаю коли

телефонувала рідним і питала чи все в них добре чи не влучило і завжди коли телефоную то молюся богові щоб рідні взяли слухавку.

Але водночас у нас панує неймовірний дух єдності. Люди почали підтримувати один одного та допомагати нужденним. Наша спільнота стала сильнішою, а зв’язки між людьми міцнішими.

Я сама пройшла через багато випробувань. Спочатку було важко адаптуватися до нових умов. Зникають звичні життєві задоволення і виникають нові страхи. Але з часом я навчилися адаптуватися до нової реальності. Я під час війни навчилася також робити творчі проекти.

Мистецтво стало способом вираження емоцій, переживань та надій. Ми з моїм класом проводили в бомбосховищі під час тривоги ярмарки на збір коштів для ЗСУ.

А ще ми з друзями організували кілька виставок і концертів, де люди могли знайти відраду та натхнення, незважаючи на навколишні події. Це було як ковток свіжого повітря у важкі часи, і допомагало не втрачати віру у краще майбутнє. Навіть у найтемніші моменти ми знаходимо в собі сили продовжувати і підтримувати одне одного.

Моє селище також не залишалося осторонь. Хоча Цебрикове невелике, його мешканці виявили величезну силу духу та єдність.

Ми створили комітет взаємодопомоги, збирали кошти на потреби фронту, організовували акції підтримки для військових і переселенців, а також збирали речі біженцям.

Кожен робив свій внесок, навіть якщо це була маленька, але дуже важлива допомога.

Моєю особливою підтримкою стали сусіди та друзі. Разом ми волонтеримо, збираємо гуманітарну допомогу та підтримуємо військових. Взаємодопомога відчувається в кожній хаті і в кожному дворі. І, чесно кажучи, це дуже приємно бачити, що багато людей хоче долучитися в зборі речей, грошей та їжі.

Я вам хочу сказати що, Одеська область завжди була відома своєю гостинністю та теплом, і навіть у важкі часи ми зберігали ці цінності. На вулицях часто можна було побачити спонтанні благодійні акції, де люди роздавали їжу та одяг тим, хто цього потребував. Ми всі розуміли, що в єдності наша сила, і підтримка одне одного – це те, що допоможе нам пройти через ці випробування.

Окрім фізичних випробувань війни, нам також доводиться мати справу з емоційними травмами. Багато людей втратили близьких, домівки та роботу. Але ми не здалися.

Ми знайшли способи зцілити наші емоційні рани, підтримуючи одне одного словами, обіймами та присутністю.

Попри всі труднощі, я також бачила багато світлих моментів. Діти, які посміхаються, коли отримують нові іграшки від волонтерів. Старенькі бабусі, які діляться останнім шматком хліба з сусідами. Молодь, яка, попри небезпеку, продовжує навчатися та вірити у краще майбутнє. Всі ці моменти нагадували мені, що, навіть у найтемніші часи, людяність і доброта ніколи не зникають

Озираючись на ці 1000 днів, я розуміла, що війна змінила нас назавжди. Але водночас вона показує, на що ми здатні у важкі часи. Вона демонструє нашу силу, наш дух, здатність бути людьми і допомагати один одному навіть у найважчих умовах.

Цебриково стало взірцем мужності та стійкості. Наш розпорядок дня змінився, але ми залишаємося вірними собі та своїм цінностям. Хоча попереду ще багато викликів, я вірю, що якщо ми будемо працювати разом, ми зможемо їх усі подолати. Бо ми частина великої і могутньої України.