Я не думав, що росіяни прийдуть на Херсонщину в перший день війни. Зрозумів, що почалось повномасштабне вторгнення. 24 лютого в онука був день народження, який ми так і не відзначили. У село заїхали росіяни та почали розташовуватись. Окупанти ходили по хатах, вибивали двері та допитували людей. Шукали наших воїнів АТО, але бачили тільки мирних селян, які пасуть худобу та працюють. У місцевих забрали зброю, потім розташувались у полях навкруг села, аби обстрілювати центр області.

Всю окупацію росіяни не могли затвердити старосту, бо з ними ніхто не хотів працювати. Я зустрічався з ними один раз, коли йшов з рибалки. Вони перевірили мій рюкзак, де були карасі, та відпустили. Я не можу сказати, що росіяни когось грабували, але брали те, що їм потрібно. Коли вони відчули, що ЗСУ будуть їх вибивати, були більш агресивними. 

У сусідньому селі були катівні. Мого сусіда окупанти забирали на підвал. Декілька тижнів я його не бачив, потім він повернувся змученим. Розповідав, як над ним знущались та не давали води. За півроку сусід помер від інсульту. 

З села росіяни нікого не випускали, можна було тільки вийти пішки. Я помітив, що окупанти були деморалізовані та пригнічені. Наші ЗСУ їх вибили з села, після цього почали завозити гуманітарну допомогу.

Почались постійні обстріли з лівого берега Дніпра. На мою вулицю прилетіло близько двадцяти снарядів. Вирви були до двох метрів завглибшки. Вікна та двері у будинку вилетіли. Я забив все плівкою та виїхав з села. Думав, що ненадовго, але вже понад рік живу на чужині. Рідне село розбивають, деякі вулиці знищені вщент. Ось така складна обстановка. Найбільшої шкоди становлять дрони. Вони знищують машини, ранять людей.

У селі залишилось небагато мешканців. Сповідаюсь, що скоро буде перемога та настане мир. Я б дуже хотів повернутись додому та відбудувати село.