Я з Миколаївської області. До війни жила в селі одна: чоловік помер, син працював в районі. Почався звичайний день, я виганяла корів, а сусіди по вулиці сказали, що війна почалася. 

Нам тоді не возили нічого, хліба не було. Спасало своє хазяйство. У мене молоко було, я роздавала людям, в кого не було корови.

Потім син пізніше домовився, і мене вивезли, але я вже повернулася. Труднощі, звісно, фінансові. Пенсії в мене немає, бо стажу не вистачає. 

Як виїжджали, так було страшно, поки доїхали на неокуповану територію. А там, як глянула, люди по-іншому живуть, - наче і війни немає.

Коли я дізналася, що нас звільнили, я була на Дніпропетровщині. Син скинув відео - це така радість була!

Зараз мені психологічно важко. Рідні всі турбуються, переживають, знову кажуть, щоб я виїжджала, бо знову по Снігурівці прилітало.

Не знаю, коли воно вже закінчиться, але хочеться, щоб швидше.