Лазурко Юрій, 9 клас, Тисовецький ЗЗСО І-ІІ ступенів імені Анни Дущак

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мінтенко Оксана Мірчівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна увірвалася  в наше життя раптово... Я добре пам’ятаю той страшний день, коли почув перші вибухи. Страх скував мене та мою родину. Важко було уявити, що таке можливо у наш час, що моя рідна Україна знову здригається від вибухів. У голові тисячі питань: як, чому, за що? Перші дні й тижні були сповнені неспокою та тривоги, ми майже не відходили від телевізорів, тому що боялися пропустити щось важливе та намагаючись зрозуміти, що відбувається та як нам бути далі.

Через кілька місяців страх трохи відступив. Хоча ситуація навколо залишалася важкою, паніка зменшилася, поступаючись місцем внутрішньому спокою та рішучості.

Ми навчилися жити в нових умовах, адаптованих до війни. Тривога, вибухи, укриття, завивання сирен стало нашими звичними буднями. Не знаю, що мене більше вразило - що я став дитиною війни чи згуртованість і мужність  українців. Бо саме тоді більшість з них зрозуміли, що Україна для них найцінніша і найулюбленіша земля.

Але чому так пізно і такою ціною? Чому ми раніше цього не розуміли?

Одним із найбільшим випробування для мене було дистанційне навчання. Війна змусила всіх перейти на онлайн-уроки. Було досить важко зосередитися вдома, не вистачало живого спілкування з однокласниками та друзями. Здавалося, що я втрачаю важливі моменти свого життя, щось таке, що вже не можливо буде повернути. Але поступово, крок за кроком, я звикав. Дивно, але навіть до війни починаєш звикати. Дивно і страшно...Хоча я так і не  полюбив онлайн-уроки,  зміг впоратися з ними і не відстати у навчанні.  Як і у мільйонів українців,  наше сімейне життя теж змінилося.

Мій тато тепер військовий. Я завжди пишався ним. Він не тільки мій  батько, а й захисник нашої країни. Його приклад допоміг мені також бути сильним, не впадати у відчай, вірити у свої сили.

За ці 1000 днів  було багато випробувань.  Я  навчився долати труднощі, навчився бути сильним, навчився плакати без сліз. Я вірю, що цей шлях не пройшов даремно. Я багато чому навчився, багато що зрозумів, чогось не можу і досі осягнути. Моє серце не раз стискалося від болю, на очі десятки раз наверталися сльози, душа боліла і черствіла. Але хвилини радості теж були. І гордості. За простих людей, які голими руками зупиняли танки, за херсонців, які день у день виходила на мітинги і стояли віч-на -віч з окупантами, за військових, які визволяють і захищають наші території, за мою Україну.

Хоч війна ще не закінчилася, я знаю, ми переможемо!