Казаков Михайло, 9 клас, Ліцей № 234 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лариса Олександрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях почався важко і дуже несподівано. 24 лютого – день, коли все почалось. Я прокинувся о 8 годині ранку і почув фразу від мами, що вибила мене з колії - “Почалась війна”. Одразу побігли думки: "Війна..? В сенсі...? Як це може бути..? Чому..? За що..? Шо робити...? Шо буде далі..?" Мати підійшла і почала заспокоювати - Мамо, чому так ? - спитав я стурбовано, - Не знаю синку, не знаю. – відповіла пригнічена мати. - І що тепер робити ? – я був стривожений. - Далі жити, вибору в нас нема. - сумно прозвучало у відповідь.

Я намагався себе заспокоїти, але все марно. Пройшло десь хвилин 30, після чого я почув два звуки, які ніколи не забуду з тих пір:  сирену тривоги і, через пару секунд, вибух.

Я був дуже зляканий і шокований, одразу підбігла мама та вивела мене в коридор, де ми просиділи декілька годин. В перші дні я спав максимум по дві години, бо дуже лякався вибухів. Через це я почав себе погано почувати, і довелось якийсь час приймати заспокійливе. Так проходив день за днем, доки нарешті класний керівник не написав, що через тиждень почнеться навчання. Я був радий, бо вдома не знаходив собі місця від непорозуміння. О! Як я бажав навчатися! З початком навчання плин часу прискорився, я й не помітив як пройшла весна, і почалось літо. Стало трохи краще, зменшився стрес. На вулиці тепло, з ранку до вечора можна гратись з друзями.

Вибухи і сирени ще лякали досі, та я вже почав звикати до нового режиму життя. Більшість знайомих виїхало із країни, лишилось декілька друзів. Це було краще, ніж нічого.

Як проходив мій день? Я прокидався, снідав, йшов гуляти до пізнього вечора. Додому забігав поїсти та прибрати, і так день за днем. Почало здаватись, що щось не так. Я наче потрапив у замкнене коло. Кожен вечір мене мучили думки, “як так сталося? Хто винен в тому що зараз відбувається? Чому не може бути все нормально? Чому саме з нами”

Думки викликали в мене зацікавленість політикою. Це, мабуть, було моїм найгіршим рішенням, бо дітям важко відрізнити правду від дезінформації. Окрім того, дітям легше нав'язати ненависть.

Цікавість до політики згасла, на щастя, досить швидко, але питання “хто винен, і чому?” мене не покидало. На перший погляд все очевидно - винен ворог. Хоча мене мучили сумніви - чи немає нашої провини? На місце сумнівів прийшла впевненість - вони винні. Агресію з їх боку не можна виправдати жодними логічними доказами.

З чого все почалося? На мою думку, влада Росії захотіла не тільки території, а й показати “силу” своєї країни. За такими роздумами пролетіло літо.

Восени ми знов змогли відвідувати школу. Було багато питань: що робити під час тривоги? Чи будемо ми в безпеці? Перша тривога, що застала нас під час уроку, злякала всіх. Вчителі нас заспокоїли і повели до бомбосховища. Було дуже гучно і моторошно, та ми всі були разом!
Навчання проходило як завжди, якщо не враховувати обстріли.

Початок листопада приніс з собою тривалі відключення світла. Я був шокований, було незрозуміло чим, займатися за відсутності електроенергії. Через три дні я трохи адаптувався.

Світло вмикали на дві годині в ночі, за цей час ми заряджали всі гаджети. Відсутність електрики, звісно, заважала, але головна проблема полягала в іншому! Холодно було і вдома, і в школі. Теплі пледи, свічки та ліхтарики стали невід’ємними частинами побуту. Так тривало до кінця січня, після чого ситуація стабілізувалася. Три роки пролетіли швидко: відключення, сирени, обстріли… ми жили. Я сподіваюсь, що війна скоро завершиться, та навіть так – рана серця нашого народу не загоїться ніколи. Війна загартувала наш народ, об’єднала нас, і разом ми - вистоїмо!