Вакар Марія
здобувач освіти групи №125 ККО Козятинського МВПУЗТ Хмільницького району Вінницької області
Викладач, що надихнув на написання есе: Дзецюк Тетяна Василівна

Чому бути українкою – це моя суперсила

Україна – моя рідна країна. І я цим пишаюсь. Це земля, де я народилась і живу, де живуть мої батьки, де жили мої предки. Це країна трагедій і краси, де найбільше люблять волю і найменше знали її, країна любові до народу й чорної зради йому. Мабуть, так судилося нам, українцям, перебувати у довговічній героїчній боротьбі за волю.

Багато випробувань випало на долю мого народу, але й у ХХІ столітті не залишають нас вороги у спокої. Війна – страшне слово. Хочеться заплющити очі і подумати, що це - марення.

На жаль, першими гинуть найкращі, справжні патріоти, які пішли захищати свою Батьківщину за велінням свого серця. Найнижчий уклін їм та вічна слава!

Руйнуються домівки. Руйнуються людські долі. Я навіть боюсь уявити, що відчувають люди, які вимушені були залишити свої домівки, своїх домашніх улюбленців і їхати світ за очі, рятуючись від ненависного росіянина. Як же в них болить душа і серце!

Скільки сліз проливається зараз в Україні! Матері втрачають своїх синів, дочок, діти залишаються сиротами… Горе прийшло майже в кожну домівку. В нашому місті майже кожного тижня ховають героїв, які віддали найцінніше – своє життя, за те, щоб я могла навчатися і жити далі. Життя у людини одне, воно неповторне. Ніхто не має права забирати життя іншого, бо більшої цінності у світі не існує. Вороги повинні відповісти за свій злочин.

Але ми сильна незламна нація, все поборемо, все відбудуємо, бо ми – українці. У цьому наша сила і наша правда.

Якою буде наша рідна Україна – залежить від нас, від кожного з нас. У кожного з нас одна єдина Батьківщина. І одна на всіх мрія – перемогти клятого ворога і викинути його геть з нашої землі.

Я і моя сестричка Юля, якій 10 років, з перших днів повномасштабного російського вторгнення гадали, як допомагати воїнам ЗСУ. Гортали сторінки інтернету, дивилися, як інші допомагають воїнам та вирішили робити те, до чого маємо хист. За два тижні ми намалювали більше двох десятків малюнків, які на вихідних продавали у центрі нашого міста перехожим.

За три години усі роботи розкупили, а зібрані кошти ми відправили на рахунок волонтерам. На сьогоднішній день на потреби ЗСУ нами перераховано вже 4800 гривень. І ми не збираємося на цьому зупинятися. Такі ми, українці, люди: ,,свобода Батьківщини – понад усе! У цьому наша незламність.

Перемога для мене – це спокій та затишок у моїй сім’ї, коли я не буду боятися втратити найрідніших мені людей, не буду чути сигналу тривоги, коли я зможу спокійно мріяти про своє майбутнє, і ніяка агресивна держава на це не буде мати впливу. Я хочу, щоб моя країна знову була квітучою, вільною, щасливою державою, щоб народжувались діти, а їх матері не боялись за їх долю, тому що вони народжують їх не для війни. Мрію, щоб якнайбільше наших воїнів повернулись до своїх сімей, щоб від горя не плакали матері та дружини.

Так, людина не вибирає собі Батьківщину, як не вибирає матір. Ми народжуємося, одержуючи разом із життям як безцінний дар, Вітчизну, материнську ласку, рідну мову. Любов до того куточка землі, де вона побачила світ, де все їй рідне і до болю знайоме, підтримує нашу величну армію боротися і не здаватися ворогові. А ми повинні підтримувати їх всім, чим можемо. В їхніх руках майбутнє України. А моє життя тільки розпочинається. У мене на нього багато планів. Я - творча натура. Захоплююся танцями, займаюсь хореографією, редагую фото. Ще люблю готувати і свою майбутню мирну професію хочу пов’язати з кулінарією. Вірю українській армії, вона нездоланна.

Я пишаюсь, що живу поруч з такими відважними людьми. Разом з ними вболіваю, молюся, щоб нарешті зло було переможене. І так буде! Інакше – ніяк.