Сологуб Галина, вчитель
Стенятинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Війна. Моя історія

Війна! Це страшне слово зачепило мою країну і мою сім’ю. 24 лютого 2022 року принесло біду в нашу Україну: вогні пожеж і спалахи вибухів, виття сирен і руйнування будинків, плач дітей і розгублені очі їхніх матерів, черги біженців на кордонах і черги у військкомати. Прийшов час вибору, сміливих рішень, активних дій.

Я вчитель сільської школи. Мій мозок не хоче сприймат реальність. Ніхто не вірить. Страх. Невизначеність. Розпач.

Мій син Василь працював у Львові у службі доставки « GLOVO».Рокер, довге волосся, рок- фестивалі. Пам’ятаю третій день війни, коли він на велосипеді приїхав зі Львова , коротко підстрижений, і сказав: « Я іду на війну. Мамо, це мій вибір! Не відмовляйте мене». Я знала, що повинна поважати вибір свого сина. Він поїхав, а я почала молитися. .. Тільки Господь може дати мамі силу і віру в молитві за її сина, за багатьох синів, бо вони всі наші діти. Згадувала, як в школі ображали Василя однолітки, а зараз він показав свою силу волі, мужність , рішучість – він Воїн.

Було страшно, коли писав, що привезли їх на поле бою без рацій, лише з автоматами. Підтримувала, радила, заспокоювала і молилася… Авдіївка – місто-фортеця, місце, де воює мій син. З 2022 року він там. Я спостерігала за тим, як з сина Василька народжувався воїн Василь. В очах наших дітей-воїнів багато жахіть війни. Найстрашніше – це смерть побратимів. Зі 115 чоловік залишилося 10. Жах!!! Але війна гартує характер, людина проявляє себе, своє єство.

Одного дня зателефонувала однокласниця сина і сказала, що Василя поранено! Моє серце кричало, сльози лилися струмками. Я відчувала біль сина. Подруга заспокоювала: «Все буде добре. Головне – з руками, ногами і живий». Це була правда. Коли його друзі ( їх у Василя багато), для підтримки пораненого змонтували фільм, то і я долучилася. Переглядаючи фільм, я слухала слова подяки і підтримки його друзів; зрозуміла, якого чудового, хорошого, надійного друга я виховала. Пам’ятаю, що показувала фільм колегам та учням і говорила, що це є доказом того, що я правильно виховала свою дитину. Колись батько моїх дітей відмовився їх ростити і виховувати, тому виховувала дітей я і мої батьки, які були прикладом для наслідвання . Давала дітям волю вибору і у всьому їх підтримувала. Такий шлях виховання дав свої позитивні результати.

Учні нашої школи дуже хотіли допомогти Василеві одужати після поранення. Вони провели ярмарку і зібрали кошти на лікування. Коли їхала в госпіталь до сина, то везла багато листівок для воїнів, малюнків, виготовлених учнями різних класів, солодощі.

Теперішній час війни – це час суцільного патріотичного виховання. Діти плетуть маскувальні сітки, виробляють окопні свічки, збирають кошти – волонтерять. Наші вчорашні учні – це теперішні герої, воїни світла. Є розуміння того, в якому часі ми живемо. На своїх уроках наголошую і нагадую, завдяки кому ми вчимося і ходимо до школи. Хочеться розбудити свідомість сучасних школярів, змусити думати і критично мислити, вчитися і отримувати добрі знання, бо для них – школярів – це «їхній фронт». Вони воюють з лінню, апатією, байдужістю, безграмотністю. І з цієї « їхньої війни» треба вийти переможцем. Бо їм завтра відбудовувати нашу країну, їм жити в багатій, незалежній державі. Я щиро вірю, що так воно і буде!

А зараз війна триває. Так хочеться закінчення цього «страшного сну». Вся Україна хоче одного і того ж – перемоги, миру,спокою, тиші, повернень дітей і чоловіків, братів і знайомих додому з фронту, з-за кордону. І жити, творити, народжувати, виховувати, сміятися, радіти… Буде багато сліз, плачу, крику,бо не знаємо, не все говорять, замовчують. Але знаю одне: пам’ятатимемо кожного , всіх і все. Це плата за наше світле майбутнє. Гірка і тяжка плата. А сьогодні – війна продовжується…

Син зараз знову в Авдіївці. Рятує поранених воїнів, надає першу домедичну допомогу і дуже радіє, що всі виживають. Продовжую молитися за наших дітей.. Я мама Героя! Дякую Богу за такого сина! Вірю, що завтра буде перемога. Україна переможе! А моя історія триває…