Життя, яке було до війни, для мене закінчилося. Замість нього почалося існування. Війна принесла не лише руйнування, а й повільне моральне знищення, коли кожен новий день стає боротьбою за виживання.

24 лютого ми були вдома. Нас розбудили сильні вибухи та крики сусідів, які повідомляли, що почалася війна. Ми були налякані й не могли повірити в те, що відбувається. Усе здавалося нереальним, ніби це страшний сон, від якого ось-ось прокинемося.

Початок війни перетворився на суцільний жах без відчуття часу. Ми ховалися у підвалі разом з іншими людьми, собаками, мишами та речами, які встигли схопити. То засинали від виснаження, то прокидалися від нових вибухів. Потайки вибігали лише для того, щоб помитися або приготувати дітям щось гаряче. Над головою постійно щось сипалося, годинами стояв страшний гул, а нашою вулицею рухалися російські танки та військові колони.

Найстрашнішим моментом стали хвилини, коли я була впевнена, що не виживу. Я писала друзям в інших містах повідомлення, прощалася з ними, надсилала документи своєї доньки і просила: якщо вона залишиться живою, будь ласка, подбайте про неї, адже в мене немає родичів. Це були найважчі слова, які мені довелося написати у своєму житті.

Ми й досі не можемо повністю впоратися з наслідками пережитого. Страшно перебувати серед людей, страшно бути в натовпі. Відчувається величезний голод за звичайними людськими емоціями, щирим спілкуванням і відчуттям безпеки, яке війна забрала.

На початку повномасштабного вторгнення ми залишилися без їжі, води та зв'язку. Продукти, якщо вдавалося знайти, купували на ринку у перекупників за дуже високими цінами. Коли не було води, шукали людей, які мали свердловини, стояли у довгих чергах, щоб придбати хоча б кілька літрів. Їжу готували на вогнищі. Так ми виживали, день за днем, не знаючи, що принесе наступний ранок.