Війна забрала у нас рідний дім і звичне життя. Ми були змушені постійно переїжджати у пошуках безпеки та житла, намагаючись знайти місце, де можна хоча б ненадовго відчути спокій. Разом із домом ми втратили впевненість у майбутньому, і тепер жити з відчуттям невизначеності стало нашою новою реальністю.

24 лютого ми були вдома. Спочатку не було усвідомлення того, що відбувається. Навіть коли чули вибухи, рух військової техніки і наступ, ми не могли повірити, що почалася справжня війна. Здавалося, що це неможливо.

Нашою першою реакцією були мовчазний страх і розгубленість. Найстрашнішими стали одразу кілька днів: день, коли ми зрозуміли, що почалася війна, день виїзду з окупації та день ракетного обстрілу. Кожен із них залишив у пам'яті біль, який неможливо забути.

Психологічні наслідки війни відчуває вся наша родина. Страх, паніка, безсонні ночі стали частиною повсякденного життя. Ми намагаємося підтримувати одне одного і хоча б ненадовго відволікатися від важких думок, але пережите досі не відпускає.

Найважче було під час життя в окупації. Після виїзду стало трохи легше, адже з'явилося відчуття більшої безпеки, хоча душевний біль залишився.

Є річ, яку я бережу найбільше, - це ключі від нашого дому. Для когось це просто ключі, а для мене - символ життя, яке війна відібрала. Я досі не готова з ними розлучитися, бо вони залишають надію, що одного дня двері рідного дому знову відчиняться.