«Я пройшла війну і нічого вже не боюся»

Що робити, коли починається обстріл: падати на підлогу чи тікати? Наталя знає відповідь на це питання – війна багато чого навчила. Але при цьому відібрала будинок, розкидала по світу друзів і змусила вивчити урок – іноді від людини нічого не залежить і може трапитися що завгодно.

Наступним етапом був 2014 рік. Ми чули, що в Слов’янську відбуваються якісь військові дії. Я працювала, у мене був колектив, і одного разу двоє наших співробітників не приїхали на роботу. Вони зателефонували й сказали, що обстрілюють військову частину недалеко від їхнього будинку. Вони зараз лежать на підлозі й не можуть взагалі вийти з дому, не кажучи вже про те, щоб їхати на роботу. Ми їм поспівчували, а потім подумали, що вони просто вирішили не приїжджати на роботу...

А вночі я почула, як стріляють «Гради». Ні з того ні з сього пролунав дикий гуркіт і безперервні залпи. Спочатку я не зрозуміла, що це таке. Потім почало доходити, що стріляють. Я абсолютно мирна людина, стою посеред кухні й не знаю, що мені робити: лягати на підлогу чи з будівлі вибігати?

Через кілька днів почалися обстріли. Я не знаю, із якого боку. Я жила в селищі Ювілейному, і було видно, що він знаходився між двома сторонами конфлікту. Було не зрозуміло, хто стріляв і хто відстрілювався. Коли я вийшла на балкон, чого, я розумію зараз, робити не можна, було видно, що там, де впали снаряди, щось горить.

Більше на балкон не виходила. Я вже зрозуміла, що потрібно закритися в приміщенні, де немає вікон. Для панельних будинків єдиний вихід – це ванна кімната або коридор. Дійсно, коли будували панельні п’ятиповерхівки, ніхто не передбачав, що потрібно будувати бомбосховище?! У нашому будинку не було нічого схожого на нормальний підвал. Люди сиділи або у ванній, або в коридорі.

Мій найбільший страх – якщо снаряд влучить у наш будинок, він складеться, як картковий будиночок. І мені найбільше було страшно не тому, що стріляють і я загину, а що залишуся жива й мене засипле, я опинюся під уламками будинку. Для мене це був найсильніший страх.

Також проблемою стала відсутність води та їжі. На Ювілейному світло відключилося одним із перших і зразу ж зникла вода. Люди допомагали один одному інформацією, де взяти воду, їжу або чули, що в якомусь магазині щось залишилося. Коли вимкнулося світло тазникла вода, то навіть ті продукти, які були в холодильнику, практично не могли бути використані. Вони швидко псувалися, і без води нічого не можна було приготувати.

Люди ще не мали досвіду, як із цим боротися. У кого були електричні печі, це взагалі катастрофа, оскільки приготувати нічого неможливо було. У мене була газова плита, а моя родичка купувала сухе пальне, і цього їй вистачало, щоб зварити одне яйце й закип’ятити трішки води, щоб зробити чай або каву. І так тривало не день і не два.

І ще такий момент. Я спостерігала за своїм станом, коли приїхала в Київ і вийшла з метро ввечері. Це була площа Вокзальна. Там продають такі кульки, що світяться, які підкидають, вони злітають, кружляють і падають. Щоб ви розуміли стан після приїзду з Луганська. Коли я вийшла з метро і побачила цю кульку, то інстинктивно присіла, тому що у мене спрацювала асоціація – летить снаряд. Я сама собі здивувалася: як можна іграшки лякатися? Перша асоціація була з іграшкою, не салютом, а з обстрілом – щось летить.

Я вирішила переїхати до Києва, залишити свій будинок, родичів. Я розумію, що життя триває, треба працювати й не стояти на місці, чимось займатися. Хоча всі плани були зруйновані війною, але людина здатна через багато пройти, і потрібно придумувати, куди рухатися далі.

І дуже важливо, що виникла необхідність у Богові. Коли обстріли, то вчишся молитися, сподіватися на Бога. Коли я їхала до Києва, у мене не було знайомих, жодних можливостей. Я просто покладалася на Бога, тим паче що він захищає тих, хто змушений страждати, переселятися, тому я ризикнула й поїхала до Києва.

Тут я отримала ще одну освіту – це плюс. Але мінус, що в мене там залишився будинок, спогади, там залишилися найкращі роки молодості. Де б я не жила, все одно буду сумувати за рідним домом, за знайомими пейзажами і вуличками, за друзями, які зараз по всьому світу.

Я запам’ятала мить перед активними бойовими діями, коли я прийшла на роботу. У нас там був дуже дружний колектив. Ми на обіді спілкувалися, а наступного дня я на роботу не поїхала, бо почалася війна, і цих людей я вже більше ніколи не побачила. Буває так, що ти сьогодні з рідними, із друзями, із колегами, а коли починається війна, то ти з усіма розстаєшся і нікого з них не побачиш більше ніколи.

Не пам’ятаю, де я читала, що в переселенців після цих подій був великий сплеск серцево-судинних захворювань, загострення всіх хронічних захворювань на тлі цього важкого стресу. І, дійсно, це все вплинуло на здоров’я. А щоб себе захистити, не треба заганяти спогади кудись, не треба намагатися забути, а потрібно спробувати ці спогади перевести в раціональне русло, зробити якийсь висновок. Можливо, спогади багатьох людей допоможуть зробити висновки на різних рівнях, і закінчення війни стане на крок ближче.

У Києві я вже працюю, і по роботі у мене багато планів. Із цієї причини я не збираюся повертатися. Але я б хотіла мати можливість вільно, хоча б раз на півроку, їздити до родичів, відвідувати рідних, друзів, зустрічатися з ними. Зараз є можливість відвідувати, але важко переїжджати безліч кордонів і блокпостів.

Із війною в нас зникла якась наївність. Війна зробила так, що я зрозуміла: іноді від мене нічого не залежить, я нічого не можу зробити, як би я не намагалася. І може статися все, що завгодно. Війна – найбільше потрясіння, найстрашніше, що може статися в житті людини. Війна – одразу все: розлука, порушення звичного життя, втрачаєш роботу, їжу, зв’язок, можливості пересуватися.