Григорчук Аріна

Ліцей № 2 Таврійської МР Херсонської області, 9 клас

Вчитель, що надихнув на написання есе: Григорчук Олена Олексіївна

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 року. Цей ранок закарбувався назавжди у моїй дитячій пам’яті. Це день, коли життя розірвалося на дві частини: ніжне, сповнене надіями і щасливими моментами, дитинство, та невідоме, страшне, приправлене смутком та болем, теперішнє.

Я прокинулася зранку від звуків безбожних машин, страхітливих однооких танків, боязливих гелікоптерів, які махали своїми ненависними крилами під самісінькими вікнами (живу невисоко - на п’ятому поверсі). Незрозумілість, невизначеність панувала довкола. Ми не знали, що робити. Ховалися під столом, у ванній кімнаті, сподіваючись, що це допоможе. Наївні… Оговтавшись, затуляли вікна дошками, стільцями… Переживали за рідних… Неможливо було ні до кого зателефонувати… Для нас час зупинився… Ми чули, як відбувалися довкола бої, бачили, як змагалися машини, відчували, що гинули люди. Достовірну інформацію не висвітлювали. Шоковий стан минув. Нам довелося приймати рішення і ми згуртувалися – переїхали до рідні, щоб допомагати один одному у важку хвилину.

Час минав, але ставало все гірше: почав зникати зв’язок, світло та інтернет, українське телебачення не працювало – ми були в ізоляції, не могли спати через вибухи, мої молодші двоюрідні братик і сестричка постійно плакали. Життя було нелегким: важко знайти українські продукти, бо російську їжу їли хіба що свині; ліки - «несправжні», миючі засоби - нікчемні, посмішки окупантів - нещирі, а ціни – захмарні. Довкола палали будинки, горіла бронетехніка, зникали люди. Нам не дозволяли навчатися…

Моя школа осиротіла. Пусті парти випромінювали сум та тривогу. А так хотілося завітати до рідної оселі. Однокласники боялися спілкуватися. Не брали слухавки… Скільки ж зрадників виявилося серед знайомих? Зі скількома мешканцями міста утрачено зв’язок… Минуло півтора року, а про п’ятьох однокласників так нічого і не відомо. Війна розділила на свій-чужий, друг-ворог…

Хто б міг подумати, що принесе з собою 2022 рік? Невиліковну хворобу, на яку захворіла вся росія, брехливий та боязливий народ, який живе у злиднях, бундючного, егоїстичного, старого діда, який багатіє за рахунок інших. І вони навчають нас, як треба жити? Крадуть чужу історію, культуру та нав’язують свої традиції, закони, забороняють спілкуватися рідною мовою. Вигадували, що ми не дозволяємо навчання у школах російською. Фейк. На Херсонщині раніше більшість населення спілкувалося російською, навіть у моїй школі вивчали. То ж у чому причина війни? Абсурд.

Важка доля зараз випала українцям, бо змушені відвойовувати свою територію, яку отримали у спадок від батьків, а вони - від наших пращурів. Скільки втрат і болю нам завдано московитами. Нашу землю сплюндровано, танками й бронетранспортерами витоптано, літаками й снарядами випалено, градами з гранатометів посічено, ракетами й бомбами знищено, сепаратистами й зрадниками розпродано, бездушністю й жорстокістю покалічено. Біль, страх, жахіття, сльози зазирнули до кожної оселі. Нікого не залишили байдужими. Ніхто не пройшов осторонь. Кожен обирає свій шлях і робить вибір: дорога добра чи зла, раю чи пекла.

Багато людей покинули рідні домівки, рятуючись від війни, залишили свої речі, взявши з собою лише найнеобхідніше. Чи можна за один день забрати пів життя? Лише спогади, біль та тривогу прихопили з собою. Але ми знаємо, що вони, мов ті лелеки, обов’язково повернуться з далеких країн додому.

Тож і ми зробили свій вибір – через дев’ять місяців окупації виїхали до Запоріжжя, сподіваючись, що швидко повернемось додому. Тепер я переселенка, хоча родом з Таврійська, яке досі під окупацією. Моя мама продовжила працювати вчителем, а я, хоч і дистанційно, навчатися у рідному ліцеї. Ми разом зі шкільною родиною долаємо труднощі, які виникають у кожного на шляху, боремося зі страхами, підтримуємо захисників донатами, подарунками,

малюнками, теплими словами, робимо обереги своїми руками. Наші діти старанно навчаються, щоб відбудувати після перемоги країну. Разом – ми сила!

Я теж роблю великий внесок у перемогу: беру участь і є переможницею Всеукраїнських та Міжнародних творчих конкурсів, декламую і пишу поезії, розповсюджую рідне слово. Запрошую і тебе братися за справу - говорити українською, забути російську!