Ми з міста Краматорська. До недавнього часу мешкали там. Жили поряд з аеродромом, у перший день війни почули кілька вибухів, злякались. Напередодні ми збирали тривожні валізи, не вірили що може бути війна, і досі не віриться. Перший час документи і найнеобхідніші речі постійно носили з собою. Ходили з ними по місту. Ми не знали, де опинимося, в якій ситуації. Лякала невідомість. Постійно слухали новини, телевізор не вимикався. 

Довелося евакуюватися, бо наш будинок постраждав від ракетних обстрілів. Навколо нашого будинку постраждало ще шість будинків. Було вже дуже страшно, і місцева влада закликала нас евакуюватися з метою безпеки.  

18 березня я потрапила під обстріл. Зранку виходила на роботу. Не було сирени, і раптом поруч влучило два снаряди. У мене не було можливості сховатися в укриття. Зник голос, на мене сипалось скло. Чоловік мене забрав, ми побігли у бомбосховище і там пересиділи. Внаслідок цих обстрілів постраждало наше житло. Вилетіли вікна і в під'їзді, і в квартирі, по деяких стінах пішли тріщини. Поки конструкція тримається, але постійні бомбардування нестерпні. 

Ми зібрались за добу. Подруга мене запросила у Кривий Ріг. Вона винайняла для нас квартиру на два місяці, і я умовила родину. Випадково я знайшла можливість безкоштовної евакуації і безоплатного розселення в гуртожитку. 

Наразі ми мешкаємо у гуртожитку коледжу у Кривому Розі. Тут гарні умови, про нас постійно піклуються, дають гуманітарну допомогу. Я дуже вдячна людям, які настільки чуйно до нас поставилися. Наші українці прекрасні. Коли ми сюди приїхали, ми не могли повірити, що тут - нормальне життя, і можна чашку кави випити спокійно. 

У Краматорську в нас залишились родичі, моя бабуся, якій 93 роки. Через неї я не могла виїхати - не могла її залишити, бо їй складно пересуватися. Наразі ми її готуємо до евакуації. У Донецькій області немає газу, а попереду - зима. 

Я працюю дистанційно, а там буде видно. 

Я долаю стрес, займаючись рукоділлям. Мене це заспокоює. Намагаюсь дивитись на красиві речі - картини, місця. Звичайно, пережите не забудеться. Ми досі реагуємо на різкі звуки - у мене німіють ноги, течуть сльози. Це неможливо подолати. 

Хочеться, щоб війна закінчилась вже сьогодні. Мрію повернутися додому і жити спокійним мирним життям. Молимося за наші ЗСУ, радіємо їхнім успіхам. Віримо в краще.