"Я почала розуміти, що це по-справжньому небезпечно"

28 квітня 2014 року Донецьк та Луганськ бачили останні мітинги під жовто-блакитними прапорами. До цього їх відбулися десятки: протягом усієї весни лугачани та дончани виходили на площі своїх міст, щоб висловити підтримку суверенітету України, а проросійські сили тим часом виводили на вулиці своїх прибічників (в тому числі - завезених з Росії), твердячи, нібито київський Євромайдан готує напад на Донбас, в регіон от-от приїдуть автобуси із "нацистами", й від них має захистити Путін. Протидія українському руху ставала дедалі жорстокішою.

Останній публічний виступ у Донецьку 28 квітня було придушено арматурою і камінням. Далі була війна і окупація.

Учасники тих подій розповідають Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода), що відбувалося тоді всередині українських протестів.

Тетяна Осколова, дончанка, у 2014-му – студентка донецького університету, зараз – виконавча директорка IT-компанії в Чернівцях

– Координуватися якось адекватно, нормально, як там було, наприклад, з Майданом, що завтра всі виходимо о такій-то годині – було майже нереально. Всі усвідомлювали, що якщо ми координуємось, що якщо ми збираємо величезну кількість людей, масштаб завезених «туристів» з Ростова, масштаб завезених «тітушок» в Донецьк буде пропорційним.

5 березня був мітинг, який було офіційно проголошено. Закликали людей з вулиці приходити наступного дня на мітинги. І була так само інформація розміщена в соцмережах, що відбудеться цей мітинг. То під нього вже ці всі провокації були готові. Там кидались всім підряд.

Було прикольно, що, наприклад, 5 березня там був цей величезний прапор, і ми під ним ховалися. І фактично ті, хто сховалися під цим прапором, то майже нічого не відчували. Для них якихось жорстких таких наслідків не було.

Акція в Донецьку 5 березня 2014-го

Єдине, що дійсно потім було там страшно – йти додому після таких мітингів. Ти просто йдеш, там купа цих «тітушок» з битами, зі зброєю. Вони йдуть вулицею, вони кидаються на машини, вони кидаються на людей.

«Якщо когось треба було захищати, то однозначно проукраїнських»

По той бік були дуже агресивно налаштовані люди. Досить часто вони або були озброєні, або у них було каміння, яйця. А учасники проукраїнських мітингів, навпаки, поводили себе значно спокійніше. Я навколо себе дивилася і дивилася по своїх знайомих. Це досить часто були підприємці, професура, студенти, фактично інтелігенція.

Я досі пам'ятаю, як на деяких мітингах нам кричали, що ми «бандерівці», які «понаїхали» з заходу України. Ми намагалися співати пісню «Спят курганы темные». Тому що це пісня, яку знають переважно тільки донецькі. Поза межами Донеччини вона не є якоюсь популярною. А ті відповідали тільки агресією. Якщо когось треба було захищати, то однозначно проукраїнських. Тому що вони нападниками не були.

Я почала розуміти, що це по-справжньому небезпечно, коли вбили Дмитра Чернявського. От коли я дізналася, що знайому мені людину вбили на мітингу, я тоді вже почала усвідомлювати, що не так вже безпечно висловлювати свою позицію.

Донецьк 5 березня 2014 року