Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 791
Євдокія Трифонівна Потапенко
вік: 84
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Я заніміла, не розмовляла з переляку»

Вона оніміла від обстрілів – настільки перелякалась. Лікарі допомогли, тож потроху мова повернулась.

Нехай більше не буде, Господи. Хай не буде більше війни. Скільки гине! Скільки хворих. Скільки заїкаються, не розмовляють. Скільки ходити не можуть від страху…

Я в сина була в селі Малоянисоль, коли почали стріляти. Це був 14-й рік. Я в підвалі весь час ховалася – сильно стріляли. І зламала ногу, коли з підвалу виходила. Гіпс мені син сам знімав вдома, тому що нас не пускали вже на Тельманове. Там хірургія, але вже туди не пускали.

Дуже я боюся. Я б, не знаю, куди летіла, коли стріляють. Ось так «бух» зроблять – і вже в мене серце вискакує.

Я заніміла, не розмовляла з переляку – сильно стріляли того дня. Я вийшла й заніміла біля підвалу. Потихеньку йшла до магазину й мені кричать: «Тітко Дусю, що з вами? – Що? – Обличчя у вас змінилося».

Зять посадив на мотоцикл мене, дочку Олену й дітей. Повіз нас на міст. Його тільки підірвали, але залишили доріжку. Можна було проходити. Стежина залишилася. Я боялася сильно. Мене провели на той бік. І нас повезли до Тельманового. Звідти я поїхала до Донецька до онуки, до Оленчиної доньки.

Там швидку викликали. Приїхали лікарі додому. Зробили укол. Сказали не приходити до лікарні: «Ми будемо додому до вас приходити». І вони приходили, робили уколи. Сказали, що поступово повернеться мовлення. Ну, розмовляю.

Ми місяць були в Донецьку. Потім повернулися. Приїхали – і в нас вдруге міст підірвали. Тепер взагалі проходити не можна.

Я пішла до магазину. Продавчиня плаче: «Ой, тітко Дусю, міст підривати будуть».  Я кажу: «Людо, якщо будуть підривати, ти закрий магазин і йди додому». Я звідти пішла до доньки. Багато сусідів у дворі зібралося. І тут як бабахнуло цей міст! Як перелякалися ми. Такий вибух був сильний. Прийшла додому, а в мене вікна розсипані. У кухні й у хаті. Одні ми закрили клейонками, інші поміняли. Ну що робити?

У мене і дочка, і син працьовиті. Я, попри те, що мені стільки років, усе сама робила. Я зараз живу в себе в Гранітному, син – у Малоянисолі. Він наймається, робить людям роботу. Там люди багаті живуть, греко-елінці. То піде скирту зробить, то вивантажувати щось треба або завантажувати. Але зараз ніде немає роботи, закінчилася косовиця.

Я й ту війну знаю [Другу світову]. Мені було п'ять років тоді. Як ми тікали, як я хліб несла, пам'ятаю. Брат сорокового року народження – він тоді народився тільки-тільки. Батько загинув у тій війні. Ми з багатодітної сім'ї. У мамки нас четверо. Але вже двоє померли.

Пам'ятаю ту війну. Хоч мені і п'ять років було, а пам'ятаю. Тут бомбили, а ми в степу жили, намети робили. А потім оголосили: «Їдьте в село, війна скінчилася в цьому селі. Далі пішла». Наше село звільнили. 

Нехай більше не буде, Господи. Хай не буде більше війни. Скільки гине! Скільки хворих. Скільки заїкаються, не розмовляють. Скільки ходити не можуть від страху….

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій