«Почали «Градом» нас накривати. Я прокинулася вся в крові»

Я тут 15 років проживаю. Купила цей будинок. До війни жила дуже добре, нічого не потребувала. Вугілля було, усе в нас було, колодязі, вода. Дітки були поруч. Працювали ми, тримали худобу. Усе майже своє було.

Почалася війна 2015 року. Нас обстріляли. Тут стояв блокпост. Шість снарядів «Граду» впали перед моїм будинком і вісім на городі. Приїжджали, усе фотографували: «Ми візьмемо вас на облік». І досі я на обліку.

Спочатку ми по телевізору дивилися, що там у Києві було на площах. Потім літак пролетів повз нас. Чорний, важкий такий. Потім почали стріляти. Тільки тоді я зрозуміла, що це війна. 

Ми, ще коли другий літак летів, хотіли помахати рукою. Я сестрі кажу: «Галю, не махай. Не дай Боже, вони не зрозуміють». 

Потім почали «Градом» нас накривати. Я одна тоді була в будинку. Вікна летять, я двері на себе натягую, впираюся. Чого я ці двері тримала, я сама не знала, шокована була. Двері винесло хвилею і мене. Я не пам'ятала нічого. Де? Що? Коли я отямилася – вся в крові.

У мене переляк тоді був. Боялася, що нікого більше не побачу. Дочка в сестри в Гнутовому була, допомагала свиней різати. У мене тут усе летить, дах осколками весь побитий.

Я телефоную, кричу доньці: «Донечко, тут таке, біжи додому». Їй над річкою бігти, а там же все накрило «Градом», усе селище. Потім, коли я вже відійшла, думаю: куди я покликала доньку? Її ж можуть убити! Я поки з підвалу того вилізла, вона вже вдома в мене тут стояла. Це ще Бог мене вберіг, що не в хату влучило. Куди б я пішла? Мені нікуди йти. 

Зараз стріляють, але ми вже навчилися відчувати, звідки воно летить. А однаково страшно. Думаєш: «Може, воно тут за будинком впало й зараз вибухне?» 

Після цього я взагалі перестала спати. У мене нерви такі розхитані, що взагалі. Найменше щось – і я можу образити і чоловіка, і дочку.

Вночі починають стріляти – я вискакую та біжу, у вікно визираю. Дочка трохи далі живе. Дивлюся, чи все нормально, чи не впало там. Вночі турбують нас дуже. Такі вибухи були, пожежі. Тричі в нас тут горіло.

Ми нікому не потрібні. Зараз у селищі колодязів ні в кого немає, вода пішла. Магазинів немає, нічого в нас немає, занедбане селище. У нас пів року світла не було, побиті були всі дроти. За шість місяців пенсії не отримували. Вугілля скінчилося.

Добре, що Рінат Ахметов нам допомагає. Крупи, масло. Молодці вони. Допомогу надавали й продуктами. І грошову дали мені допомогу. Щиро їм дякую, дуже дякую.

Приїжджали дівчатка-психологи, з нами займалися: «Вам треба поїхати, відпочити». Тиск у мене, я гіпертонік, ішемія серця. Але як я кину своє господарство? У мене чоловік після інсульту, два інсульти переніс. Як я його кину? Тримаю гусочок, курочки, індички вісім штучок. І довбемося по господарству з дідусем.

Війна – це зло людям. Зруйнували нам усе. Люди страждають. Ми війну цю не хотіли. Простим людям дістається. Широкине, бідне, повністю стерли з землі. У мене ями які на городі залишилися, де стріляли ці «Гради». Там не росте нічого. Уже минуло п'ять років. Уся земля поорана від цих «Градів». Мені здається, ніхто не забуде війну.