Шевченко Вероніка, вчитель Комунального закладу “Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді” Запорізької обласної ради

Війна. Моя Історія

Багато хто каже що війна триває 9 років...  Ми маємо бути вдячними, що коли були дітьми не побачили і не відчули цього. Ми навчалися, гуляли та не хотіли йти до школи ‒ були звичайні безтурботні діти, які про війну чули у фільмах та  книжках. Тому, для нас два роки йде цей «АД». Проте, що ми можемо сказати про дітей, які зустріли це на сході країни в 2014 році?

Ми дійсно враженні ними, що вони змогли нормально жити, заводити друзів та бачили радість в кожній дрібниці. Вони змогли зробити те, на що нам необхідно було наважуватись дуже довго. Вони вже вдруге мусять тікати від ворожої армії, і залишати усе.

Що було у місті яке повністю окупували? 24 лютого прокинулись як завжди, ніхто нічого не знав, поки не прочитали новини. І в голові одна лише думка «нехай наше місто це не зачепить». Але ні! В місті були окупанти! Батьки не випускали нікуди з будинку. Радість була поки був зв’язок та інтернет.

Що ми дізналися за перші дні, коли виходили на мітинги? Більшість в місті не хотіли цього, дехто взагалі не розумів чому саме наше місто, чому вони так швидко зайшли, де всі поліцейські та військові, що завжди були біля школи?!.

Але одне було спільне: усі почали бути більш людяніші до оточуючих, адже ми всі були не раді їх присутності та їх діям. Чи завжди все було так добре і спокійно?  У перші дні багато відео та фото, повідомлення про вибухи та напади на інші міста. Відео обстрілу в центрі Мелітополя, де кожного разу ми йшли гуляти. Про колони, що їхали центром міста і «нелюдей», що цілились в Людей. Раніше було важко жити на околиці міста, а зараз розумію наскільки це чудово.

Але проблеми почали з’являтися, коли закінчувалися продукти та ліки. Черги в магазини та аптеки ‒ це було нестерпно. Коли їздили в місто, а в цей час починалися вибухи чи постріли, ти починаєш нервувати, але мусиш не панікувати. Коли йшли гуляти і не знали – повернемося чи ні…

Нам відключили зв’язок та інтернет, тоді стало важко. Коли тобі нічого невідомо про друзів та родичів… Коли ти не знаєш, що відбувається, чи прийдуть нас звільняти. Як стало тепло, намагалися якось себе зайняти: читати, малювати, кататися на велосипеді. Спочатку допомагає, а потім ти повертаєшся у реальність, знову відчувши відсутність зв’язку або побачивши «цих».

Єдине, що приносило радість – це вечора з родиною, коли грали в настільні ігри, чи дивились старі фільми по тисячі разів, або бавилися з домашніми улюбленцями.

Але я вирішила виїжджати з міста, потрібно було вчитися та закінчувати університет. Хоча залишити родину та рідне місто ‒ це дуже важко. З ним пов’язано все моє життя. Виїзд був тяжкий та довгий, кожна перевірка, кожний пункт пропуску, це було випробування на міцність та силу духу. Проте, воно того вартувало, пробувати нормальну солодку воду, випити кави та з’їсти смачну шоколадку «на волі».

Я ніколи нікому не казала, як ми їхали і що відчували на блокпостах при перевірці… А зараз розумієш, що це хочеться забути як страшний сон. Потім почалось літо, закінчивши університет, пішла працювати до школи. Школа, нові знайомства – добре, але не моє місце… І зараз, також працюючи з дітьми у гуртку, я займаюсь тим, що добре знаю і люблю і це – моя радість!

Але рік не бачивши батьків, рідного дому, своїх улюбленців, ти починаєш розуміти ціну любові своїх батьків і цінність, коли вони поряд. Коли кожен день наче «День Бабака». І нічого не змінюється… Але віра є і надія повернутися та відчути свободу у рідному та вже вільному місті. Тож нехай кожен день буде наближати нас до цього. Слава Україні і Слава ЗСУ!