Гурська Анастасія, учениця 9 класу Бродівського ліцею Ратнівської селищної ради Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гурська Ірина Миколаївна

 Війна. Моя історія

Мій сон перервав дзвінок будильника. Час до школи. Очі не хотіли розплющуватися. Сон не відпускав зі своїх обіймів... Почула тихі кроки мами. - До школи сьогодні не йдете. Не знаю, коли взагалі підете.. . Війна, - доказала вона тремтячим голосом, ніби даючи відповідь на моє німе запитання.

Щось стиснуло груди. Як це? Що відбувається? Руки потягнулися до телефону. Соцмережі розривали страшні повідомлення: кордон нашої держави порушили «рускіє асвабадітєлі». Чому? Як «братній» народ став ворогом?

«На українсько – білоруському кордоні поки що спокійно», - каже ведучий регіонального телебачення. Слава Богу!.. А що буде, коли війська Лукашенка все-таки перейдуть? Скільки часу їм треба, щоб ввійти в моє село, яке за двадцять кілометрів від кордону?  Що буде зі мною, з моєю родиною? Ловлю тривожні погляди брати і такі ж запитання в його очах.

У повітрі ніби висіло щось важке, невідоме, небезпечне, але німе і страшне. «Що робити?» - хотілося запитати, але чомусь язик не слухався. Чую – дзвінок. Мама з кимось розмовляє, певно, з бабусею. Мої вуха вловлюють уривки фраз. «Нічого у нас не стріляють. Це вигадки». – «Було б чути. До Смольної надто близько.» - «Речі зібрала. Я нікуди не буду виїжджати». – «Допомагає робити укріплення» (це, певно, про тата) – «Не накручуйте себе. Все минеться». Не знаю, як вона може бути такою спокійною (чи тільки вдає?)

Коли трошки оговталися, почалася робота. Не для себе. Пакунки з необхідними речами, закрутки, крупи, засоби гігієни – величезну кількість всього несли до волонтерів, щоб передати тим, хто потребує. А ще – вареники, печиво, пироги, чебуреки, голубці, які готували всією вулицею, щоб тероборонівці не втрачали сили для нашого захисту. І все це – під звуки сирени і постійне запитання : «Як ти?»

Кожен з нас зумів опанувати себе і призвичаїтися до воєнного часу. Незмінним залишилося тільки прагнення допомогти постраждалим та подарувати краплину підтримки та вдячності тим, хто нас захищає.

Сльози виступали на очах військових, які чергували на одному з блокпостів, коли ми з дівчатами принесли їм власноруч розмальоване кольорами національного прапора медово – імбирне печиво та малюнки з побажаннями від наших молодших братиків та сестричок.

Сильні чоловічі руки обіймали нас батьківською любов'ю, а німі вуста на мужніх обличчях ніби говорили: «Не бійтеся! Ми захистимо вас! Потерпіть! Перемога обов'язково буде за нами!»

І я вірю в це. Знаю: ми, українці, витривалі. Нам чужого не треба, але своє будемо захищати вірою й правдою, до останньої краплини крові, допоки в наших грудях тлітиме життя. Ніхто нас не здолає, бо ми – єдині. І в цьому наша міць.