Казмірчук Ксенія, 10-б клас, навчально-виховний комплекс №66 "Гімназія - початкова школа - дошкільний навчальний заклад" Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Михайлова Олена Валеріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Нещодавно, перебираючи старі речі, я наштовхнулася на свій щоденник за сьомий клас. Останній заповнений тиждень - четвертий тиждень лютого, і ця страшна дата - 24 число, четвер, на якому все обірвалося.

Скоро наближаються роковини - 1000 днів повномасштабної війни - цифра, яка не вкладається в голові. Так само, як і не вкладалося все те, що відбувалося навколо нас у перші дні вторгнення.

Я дуже добре пам'ятаю свій ранок 24 лютого 2022 року. Я прокинулася трохи раніше, ніж зазвичай, десь о 5:30, бо звечора не встигла доробити домашнє завдання з англійської мови. Десь здалеку доносилися якісь глухі звуки, але я не звертала на них уваги. Наше місто завжди прокидається рано, тому у цьому не було нічого дивного. За виконанням чергової вправи мене застала мати. Вона запитала, чи не сплю я і чи чую звуки ззовні. Я без задньої думки відповіла, що так, чую. І в цей момент вона через силу озвучила одне з найважчих повідомлень у своєму житті про те, що почалася війна і що ЦЕ - звуки вибухів.

Решта дня минула як у тумані. Ми збирали тривожну валізу, облаштовували безпечне місце між двома стінами. Безперервно слідкували за новинами і намагалися відволіктися настільними іграми. Безвихідь, у якій ми опинилися, неможливість жодним чином вплинути на ситуацію, якось зарадити собі та близьким, змушували почуватися зовсім безпомічно.

Декілька днів ми взагалі не виходили на вулицю, бо було дуже страшно. Потім постала потреба поїхати до магазину за продуктами. То був мій перший дотик із зовнішнім світом після початку війни.

Тоді я вперше побачила військові блокпости і мертвенно пусті вулиці. Все неначе застигло у моторошному передчутті небезпеки, що наближалася. 

У "МЕТРО" люди всі були спантеличені, розгублені.

Пам'ятаю, як вперше посеред ночі через повітряну тривогу ми спускалися до підвалу. На вулиці було дуже холодно і темно, а ще більшої напруги ситуації додавало оглушливе завивання сигналу сирени. У той момент мені було справді страшно. Найсміливішим серед усіх виявився наш кіт, який продовжив спати, як і спав.

Минув майже рік повномасштабного вторгнення, і мені вже здавалося, що я більш-менш звикла і пристосувалася до такого життя. Але одна подія змусила мене знову почуватися розгублено та беззахисно.

Мабуть, найстрашнішою сторінкою війни, особисто для мене, стало влучання ракети у 118-ий будинок на Набережній Перемоги.

З цим місцем у мене пов'язано багато теплих спогадів, які я дуже ціную, особливо спогадів з раннього дитинства.

У той роковий день я поїхала в центр міста і дізналася про все через телеграм-канали. Читаючи новини і дивлячись на фото з місця подій, я відчувала, що мене охоплював справжній жах. Це був такий переломний момент у моєму світосприйнятті, коли намертво відпадає ця захисна реакція організму, мов війна - це десь далеко, не в нас, не з нами.

Я ніби фізично відчула, що війна і супроводжуючий її подих смерті зовсім поруч, ніби вони зайшли у сусідню квартиру і дивом - не в твою.

Зараз я вже у десятому класі, а цей щоденник, у якому обривається течія мого мирного життя, я збережу як згадку про ті часи і покажу його своїм нащадкам.