Вечерова Варвара, 11 клас, Дніпровський ліцей №21 «Перспектива»

Вчитель, що надихнув на написання — Павленко Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Морок, порожнеча, нескінченне падіння. Задихаюся. Усередині ніби вимкнули кисень.

Раніше я ненавиділа свій будильник. Він роздратовував, нагадував, що, навіть не виспавшись, мушу вставати. А тепер так хочеться, щоб він тоді лунав якомога гучніше, гучніше за той перший вибух, що розбудив мене в лютневий ранок, коли я мала вдягнути нову сукню і піти на скорочені уроки, бо то був четвер.

Я навіть не злякалася, подумала: наснилося. А потім татів тяжкий біг і все неначе в тумані.

«Збирай речі. Почалася війна». Почула вперше його стривожений голос. Фатальні слова, які пролунали, немов невдалий жарт. Тепер це моя реальність. І реальність усіх дітей, що теж у той день не встигли прокинутися від будильника.

Мамині руки трясуться, коли вона складає речі мого молодшого брата у маленьку валізу, що ще вчора лежала далеко-далеко.

Беру брата за руку та тягну в укриття, нам страшно, притуляю його міцно до себе, щоб не лякався.

Останній автобус, ми з мамою ділимо вільне місце, бо братику треба трохи поспати. Очі, повні сліз, страху, самі заплющуються. Не знаю, скільки проспала. Прокинувшись, я була вперше так далеко від дому. Від тата. Я ж навіть не встигла попрощатися.

Здається, Львівська область. Нам нарешті зробили санітарну зупинку. Відчуваю лютневий холод.

А далі кордон. Десять годин на морозі. 

Маленькі діти бігають, щоб не змерзнути. Котячий хвіст виглядає з-під худі маленького хлопчика. Все ніби у страшному сні, що ніяк не закінчується.

Я стою на колінах, здається, зараз помру, вкотре за ці два дні. Ми доїли останні бублики. Тепер тільки чекання. Лютий морозний, як ніколи. Цей холод закрадається під шкіру, повільно вбиваючи.

І раптом теплий автобус. Мама заносить брата всередину, я ледве йду позаду. Падаю на перше вільне місце та надовго засинаю, провалюючись у спогади, де нема війни.

І от стою на землі, тут не лунають сирени, а люди мають привід для щастя. Діти ходять до школи, планують майбутнє. 

Може, коли-небудь і я зможу знову радіти зимі, заняттям, навіть нудній математиці. Зараз сніг, страшенний холод, а уроки тепер чужою мовою.

Потрапивши у новий дім, я подивилася на себе у дзеркало і заклякла: це була виснажена дитина. Без життя в погляді. Із зовсім порожніми очима. 

Мама більше не впізнавала мене. Ніхто не впізнавав. Я ніби померла всередині.

Мені було страшно дивитися на ці запалі очі, стегна, що випирають. Далеко, удома, люди гинули кожного дня. А я мала змогу почати нове життя, але не мала сили. Більше за все на світі мені хотілося померти. Моє тіло почало робити це повільно, допоки через чотири місяці мене, зрештою, не забрали до лікарні. Змусили їсти через зонд у носі, впорскували крапельниці. Більше я не помирала, але й досі не жила.

Одного вечора, вже не рахуючи дні у лікарні, я раптом прокинулася від сну, де загинула від снаряду. Це була страшна смерть. Вставши з ліжка, я нарешті побачила його. Промінь життя. Це змінило все, я ніби піднялася після довгого сну. Мабуть, не дарма всі навколо говорили про силу українського народу. Мені вдалося відчути цю силу. Вперше і назавжди.

Хотілося танцювати, бігати з одного кута палати в інший, відчувати водоспад енергії життя. Моя історія тільки починалася. У серці пробудилася любов. Раптом усвідомила, як легко людині померти та втратити себе, особливо під час війни. Училася знову любити, знову радіти. Небесно-блакитний колір моїх очей знову заграв. Відтоді я вирощувала ту силу. Брала приклад із тата, що захищав Україну, з дядька, що пішов на фронт за моє майбутнє, із тисяч українців, що знайшли сили іти далі, попри все.

Зараз я повністю відновилася, повернулася та, попри регулярні вибухи, будую своє неймовірне життя. Радію кожній хвилині і хочу показати своїм прикладом, що навіть в суцільній темряві можна знайти промінь надії. Колись я змогла, а значить, зможе кожен.