Хмелевська Поліна, 9-б клас, Харківська гімназія № 115

Вчитель, що надихнув на написання — Іванюк Олена Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів у житті людини… Багато це чи мало? Для кого як. У мої 15 років – майже двадцять відсотків украденого війною дитинства, зруйнованого мирного й такого щасливого (як стало зрозуміло тільки тепер!) життя.

Моя родина: тато, мама, я й брат – живе в Харкові, який не покидали з першого дня війни. 24 лютого 2024 року закарбувався в моїй пам’яті до найдрібніших деталей, мабуть, назавжди. Усі прокинулись о 5-й ранку від гучних безперервних вибухів, на півночі небо стало багряним від пожеж. « Це якась жахлива техногенна катастрофа!» - подумала я, бо навіть уявити не могла, що страшна війна увірвалася в наше життя.

Тато комусь безперервно телефонував і нарешті повідомив, що російські війська перетнули кордон, бомблять й обстрілюють Україну, а їхні танки вже біля окружної дороги Харкова. Це був шок! «А як же там бабуся?!» - вивів мене із оціпеніння тривожний голос матусі. Вона марно намагалася їй зателефонувати, бо зв’язку не було.

Бабуся жила у Вовчанську, який розташований за кілька кілометрів від кордону й, певно, уже захоплений ворогом. Про це навіть думати було страшно.

Невдовзі приїхав татів брат з родиною. Вони жили на Північній Салтівці, районі, який нещадно обстрілювали з перших хвилин війни, а ми – у більш безпечному місці. Тато й дядько вирішили приєднатись до тероборони, а маму відвезти до лікарні, де на неї вже чекали, бо матуся – операційна медсестра. Там вона й прожила майже три місяці, не маючи змоги жодного разу прийти додому.

Ми з братом залишились з тіткою та її маленьким сином.

Почалося наше нове «воєнне» життя: прильоти, тривоги, сховища, черги за гуманітаркою; часто не було світла, води, але найгостріше й найболісніше відчувалась відсутність зв’язку.

Ми допомагали всім, хто цього потребував, дбали про покинутих тварин, яких було так багато в спустошеному війною місті. А ще, об’єднавшись з сусідами, робили віконні свічки й плели маскувальні сітки для підрозділу, в якому служив тато.

На початку квітня відновились заняття в школі. Звичайно ж, онлайн! Саме тоді, проходячи повз будівлю школи, я вперше відчула, як хочеться зайти в клас і побачити однокласників за партами, а не в віконечках зуму. Багато моїх друзів розкидала по світу війна. Звичайно, ми спілкуємось у мережі, а так хочеться бути поряд… Уперше закохатися не онлайн і гуляти містом, узявшись за руки. Мені ж лише 15 років…

Восени 2022 Харківщину звільнили. Яке це було щастя! Правда, тато отримав поранення, але ж головне, що він живий.

Бабуся пережила окупацію, і я знову могла поїхати до неї, у мій улюблений Вовчанськ, де кожен куточок рідний, бо завжди проводила там усі літні канікули.

До Харкова повернулося багато мешканців, які змушені були евакуюватися. Усупереч тому, що обстріли ракетами і безпілотниками ворог не припинив, місто жило й відновлювалось. Здавалося, що війна ось-ось закінчиться, і я зможу спокійно спати всю ніч, не прокидаючись від постійних тривог, ходити до школи, гуляти з друзями без страху, що в будь-який момент тебе може просто не стати.

На жаль, ворог не заспокоївся і в травні 2024 знову почав наступ на Харківщині. Мої сподівання на звичайне спокійне життя поки що залишаються мріями. Наша реальність сьогодні – це постійні обстріли, особливо небезпечні смертоносні КАБи, які кожного дня й ночі цілять по мирних… Те, що не може захопити, ворог просто знищує вщент.

Мого, такого рідного Вовчанська більше не існує, це суцільні руїни!

На щастя, тато, який став волонтером, зміг під обстрілами вивезти бабусю й ще кілька десятків людей з міста. Тепер вона живе разом із нами, але бабусине серце розбите.

Ось такий мій шлях за майже 1000 днів війни. Думаю, він не якийсь особливий, а типовий для багатьох українських підлітків, які не покидали рідних домівок від лютого 2022. Відчуваю, що дуже змінилась усередині: якось швидко подорослішала, а так хотілося ще побути дитиною! Ніколи не думала, що зможу когось ненавидіти, але як же ставитись до тих, хто прийшов на твою землю убивати й руйнувати?! Живу надією, що це мине, бо зло ніяк не повинно перемогти, й вірю, що буду щасливою в нескореному, відновленому Харкові!