Тищенко Даніел, учень 11 класу Черняхівського ліцею №2 Черняхівської селищної ради Житомирського району Житомирської області

Вчителі, що надихнули на написання есе - Тетяна Петрівна Столярчук, Іщенко Сергій Володимирович

Війна. Моя історія

2 4. 0 2. 2 0 2 2
Тремтять думки, телефони розриваються від дзвінків. Нічне небо ковтає спалахи чужих зазіхань на твоє тепло, на твій дім, на твою землю. Ти знаєш, як пахнуть сльози, які вони на смак? Захлинаючись, твій розум п’яніє у конвульсіях дереалізації, але ти тут. І що ти відчуваєш?

Вони все-таки тхнуть для тебе слабкістю, але ти, як ніхто інший, знаєш, що вони на смак наче теплувата гільза, що лежить на вулицях Бучі, де ще ненародженим кажуть, що їм час помирати. Мертві не плачуть, це слабкість живих.

Ти плачеш за дітьми із новин у своїй теплій кімнаті. Ти боїшся вийти на вулицю, доки хтось звільняє тебе від пут ціною власного життя. Тобі лише шістнадцять. Ти - хлопець. Перше - це твоя головна проблема, а інша - страх. Будь певен: тобі недаремно соромно, то будь хоч трохи вдячним.

На шпальтах газет примарно дивляться боги-реформатори з чорним клеймом і чорно-білим фільтром. Всі вже звикли. А тобі досі мулько пити каву на похоронах батьків твоїх друзів.

Як там на сході країни? Кажуть, що сонце там пишається своїм походженням, точніше пишалося, доки його не пофарбували в триколор і не назвали республікою. Ти взагалі знаєш, що це відбулося ще до того, як ти зрозумів, що мова - це все-таки щось більше, ніж здавалося раніше.

Ти не хочеш згадувати своє минуле, повне “вєлікой” культури? Ти хоч соромишся, а хтось досі не розібрався у цій “вашій політікє” і відчуває себе поза нею, доки десь у полях розростаються чорні судини нашої країни - окопи.

У твоїх скронях мляво дзвонить вино, доки десь дзвонять чорні дзвіниці, проводжають ангелів моря Азову, “вовків Да Вінчі”, під стягом Вугледару, Бахмута, Запоріжжя. Щоб не відчувати цього, ти палиш цигарки і втираєш їх жар у свої кволі руки, щоб відчути хоч краплю болю, щоб хоч трохи втамувати сором.

Звичайно, життя продовжується навіть під час війни. Влитися у якусь справу, чи навіть сходити до театру, щоб не збожеволіти. але скажи чесно: скільки твоїх знайомих пішли до театру, а не в смердючий генделик?

Щодня пожираю новини. Від цього стає до нестями млосно, хочеться вдушитися турнікетом, але він, на жаль, китайський і не спроможний навіть на це. На моїй картці вже нічого нема, а хочеться допомогти зі збором; думаєш, що даремно купив вчора поїсти, краще б закинув на банку третій штурмовій і позбавився сорому ще на деякий час. Патріотизмом переповнюється матеріальне, доки в душах людей день за днем згасає вогонь. Тепер є горілка “Патріот”, презервативи “Javelin”, а найбільший абсурд “Буча-комбуча”.

Мені цікаво: ті, хто це вигадав і купує, отримують якусь насолоду? Я вбачаю в цьому лише ницу корисливість, що паразитує на святому. І знову це відчуття, що зовсім не примарно стоїть за мною. Беззмістовне каяття перед мертвими і живими.

Я не знаю, що таке війна насправді, і це постійно роз’їдає моє нутро. Я лише поглинаю тони інформації з екрану, через що у моїй душі відчуття провини змішується із соромом. Таких як я, насправді, багато.

Про нас не напишуть, у нас не беруть інтерв’ю, ми числитимемося лише в сухій статистиці. Ми знаходимося за лаштунками подій, але прагнемо допомогти бодай чимось.

Хоча все рівно присутнє відчуття неповноцінності і сорому, через те, що ти замолодий, через те, що неспроможний, що робиш замало.