Мельник Єлизавета, 11 клас, Лисичанський ліцей №1 Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мовчан Марина Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Мир – усесвітньо важлива цінність, взаємовідносини між країнами й континентами, за яких підтримуються спокійне співіснування та справедливість. Це те, на що заслуговують усі й що не повинен порушувати ніхто, а навпаки, робити все можливе задля підтримки існування ідеї беззбройної конфліктності.

Чому ж нині ми спостерігаємо нахабне порушення багатьох загальноприйнятих для всіх мирних договорів, прав і свобод людини? Якщо більш локально й особисто, то чому хтось може так просто відібрати все, а потерпіла сторона у свою чергу має проявляти людяність до агресора, незважаючи на його дії?

До двадцять четвертого лютого двадцять другого року я щиро вірила, що війни залишаться лише на сторінках підручників з історії. Дедалі ближче до тієї дати звідусіль лунали розмови про ймовірне повномасштабне вторгнення з боку росії. Про це говорила велика кількість людей із мого оточення, хоча думки були різними. Левова частка вірила так само, як і я, що війна у двадцять першому столітті – нісенітниця, яка не має мети й мотиву, у той час як інша частина застерігала про ймовірність обговорюваного, а треті взагалі залишалися нейтральними.

Другі, на мою думку тоді, мали нереальне уявлення про світ, навіть дещо песимістичні погляди, здавалося, що вони перебільшують та занадто турбуються про те, що має невеликий шанс на здійснення.

Спиною пронісся холод, коли одного разу, повернувшись з роботи, батько сказав, що бажано підготувати тривожну валізу, зібравши по мінімуму все необхідне. Тато не є людиною, яка панікує без причини, тому його слова ми з мамою сприйняли серйозно. Це було тим переломним моментом, коли я почала замислюватися глибше над обговорюваною темою та припускати не найприємніші для себе варіанти розвитку подій.

Той ранок розпочався о четвертій годині зі слів переляканої мами про війну, а майже одразу після цього було чутно глухий далекий вибух та відчувалося легке тремтіння будинку. У моменті, коли збирала речі та сідала до машини, мозок усе ще намагався “переварити” ці події та знайти докази тому, що це помилка. Лише в дорозі під час перегляду новин та зі звуком першої повітряної тривоги прийшло розуміння того, що зараз усе моє життя складене в одному наплічнику та, ймовірно, вид рідного містечка з вікна автомобіля – останній раз, коли бачу його таким.

Подальший виїзд супроводжувався, здавалося, вічними дорогами, а також постійним відслідковуванням новин.

На жаль, лише повномасштабне вторгнення змусило мене задуматися над важливістю рідної мови, проте, на щастя, українськомовне середовище дуже ефективно вплинуло на процес переходу на рідну мову у повсякденному спілкуванні. Це трапилося не одразу й було нелегко, але особисте прагнення підтримувати власну країну та морально вдосконалюватися виявилося сильнішим.

Разом із цим прийшло усвідомлення того, що саме народ відіграє велику роль у цій війні, він має бути надійним тилом та таким, за який недаремно триває боротьба.

Я не зможу з чистою совістю радіти перемозі, якщо не докладу до неї жодних зусиль, тому з того моменту почала потроху робити грошові внески на військові збори, поширювати інформацію щодо цього, брати участь у заходах, спрямованих на допомогу армії, набагато уважніше та активніше вивчати історію, повністю відмовилася від російськомовного контенту.

Отже, повертаючись до попередніх запитань стосовно агресії щодо України та як це проживати, можна зробити висновок, що спільні зусилля, згуртованість та взаємна підтримка є одним із шляхів до досягнення успіхів у боротьбі, а розвиток у собі національної свідомості – це зовсім інший рівень, який не менш особливий та важливий задля майбутніх прогресивних зрушень у побудові загальної системи мирних взаємовідносин.