Тихоход Олександра, вчитель Чкаловської ЗОШ І – ІІІ ступенів Великоолександрівської  ТГ Бериславського району Хесронської області

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Бути українцем - це супер сила! Ця сила є у кожного з нас, тільки вона, точно як у фільмах про супер героїв, відкривається в певних обставинах. Такою супер силою для українця є його історична пам'ять, той спадок поколінь, той генетичний код, який тече у нашій крові. Йому не страшне забуття часом. Він не вмирає, може лише дрімати в куточках наших сердець.

Поки одного разу ти не ВІДЧУЄШ ВСЕРЕДИНІ, що ти УКРАЇНЕЦЬ  не лише за паспортом, чи місцем народження, що це щось набагато глибше, це у серці, це в душі, це в тій крові, разом з якою досі живуть у тобі твої предки.

Повномасштабна війна почалася для мене в Херсоні,моєму рідному місті. І я не знаю, як би я впоралася, як пережила б усю окупацію, дочекалась звільнення без тієї внутрішньої сили, яку давали мені спогади про історію мого роду. Дідусь з бабусею одружились, коли їм було по 16 і одразу почалася війна. Вони пережили і страшний голод 33го в дитинстві, і війну, і тяжку повоєнну розруху і відбудову. "І ми впораємося" - сказала мені мама в перші дні війни. Ці слова автоматично тепер зринають в моїй голові при кожній стресовій ситуації.

Я не жалкую, що не виїхала з міста, пережила окупацію, побачила звільнення на власні очі. Усі випробування були варті того. Ніколи не забуду це відчуття, коли, прокинувшись зранку почула гучні сигнали машин, що ніби літали по вулицях міста.

Було дивно, адже вже скільки місяців ми жили в гнітючій тиші, мов у концтаборі. Вийшла на балкон подивитись, що коїться.  Стільки місяців жила відлюдником в повній інформаційній ізоляції (певно, так психіка захищалася від того, що не в силах був сприймати здоровий глузд). Гидкий в'їдливий голосочок зневіри нашіптував, що війна це дуже надовго, марно так швидко чекати звільнення, морально приготувалася до найгіршого - чекати доведеться роки.

Як описати стан, коли виходиш на балкон і бачиш машини з величезними українськими прапорами?! В тебе завмирає серце, сльози л'ються водоспадом, який ніщо не може зупинити.

Звичайний клаптик тканини. Два кольори. Такі РІДні. Стають в одну мить набагато більшим, ніж раніше: не просто атрибутом свят і заходів, сухою теорією, картинкою в підручнику. Вони діють на тебе ТЕПЕР абсолютно магічно. Вони моментом вростають в кожну твою клітинку і розпускаються в ній щемливим зворушенням і теплом... Ти вибігаєш розхристаний на вулицю, бо досі не до кінця віриш своїм очам.

Там ходять і їздять наші військові, якісь закордонні репортери, натовпи людей, усі з прапорами, стрічками. Ти бачиш наших хлопців, і кожне незнайоме тобі обличчя відчувається РІДним, ти одразу безпомилково бачиш їх і розумієш - СВОЇ!

Вони такі гарні, такі мужні, такі РІДНІ! Тобі хочеться обіймати кожного міцно-міцно, дякувати, поки стане дихання, але насправді усе, що ти можеш - лише беззвучно плакати. Ти не плакала усі ці місяці окупації. Ти трималася і була сильною, треба було потерпіти. І тепер уся ця лава емоцій та почуттів як зіврана гребля несе тебе вулицею, і ти розумієш,  НІ! Якраз не розумом, а серцем ВІДЧУВАЄШ - тим, що ти українка, потрібно пишатися! Ти пишаєшся по-справжньому: тихо і дуже глибоко, ти відчуваєш себе СОБОЮ, ти з гідністю несеш у собі приналежність до нації незламних.

Несеш її, як дорогоцінний скарб. Пишаєшся радісно, немов тобі відкрився секрет Всесвіту, який нікому не відібрати, бо він - у твоїй свідомості.

Завдяки історичній пам'яті ми зберегли в окупації СЕБЕ, щось набагато важливіше за тіло, щось ВІЧНЕ, заради чого жили Шевченко і Леся, про що писала Ліна Василівна. Пам’ять поколінь – це і є той секрет незламності духу і суперсили кожного українця.