Тищенко Яна, учениця 11 класу КЗ “Орлянська ЗОШ І-ІІІ ступенів” МСР ВР ЗО

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хітун Світлана Владиславівна

Війна. Моя історія

Я прекрасно пам'ятаю той день, коли моя прабабуся розповідала про свою історію війни, але тоді й подумати не могла, що через деякий час зможу  розказати про свою історію. Все розпочалося 24 лютого, коли великі міста зазнали активних бомбардувань. Живучи в невеличкому селі Орлянське Запорізької області, я не уявляла масштаби трагедії. У паніці люди збирали валізи, скуповували продукти, бо ніхто не знав, а що ж буде далі?

Посеред дня ми почули страшенний гул літаків. Здалось, що це були російські бомбардувальники, але це виявилися наші українські літаки.

В інтернеті почала блукати інформація, що через моє рідне село їде величезна колона військової техніки. Я до останнього не вірила, адже неподалік знаходиться Енергодар, де розташована найбільша в Європі атомна станція. Вже 27 лютого через Орлянське проїжджала ворожа техніка. Росіяни ховали свою техніку серед мирного населення, тероризували місцевих... Проте мої односельчани не далися так швидко ворогу в руки: люди масово поширювали інформацію про переміщення ворожої техніки, координували наших військових, усіляко намагалися уникати контакту з нелюдами. Саме тому у сусідньому селів українським військовим вдалось знищити декілька БТРів та РСЗВ "Град".

Вже вночі розлючені окупанти обстріляли Орлянське "Градами". Дехто засинав у ліжку, а прокидався серед руїн, хтось залишився без даху... Ранок орлянці зустріли дуже сумно, було пошкоджено близько 50-ти хат, постраждала лінія електропередач, мобільного зв'язку та інтернету.

Цей період був найболючіший в історії нашого села, адже люди залишилися навіть без банального продукту - хліба. Вперше його починали випікати без дріжджів, тому він був низький і мав частинки пшениці у буханці. У моїй рідненькій Орлянській ЗОШ військові влаштували воєнний табір: повиламували замки у кабінетах, порозкидали шкільне майно та насмітили. Вже через місяць-два росіяни поводили себе так, наче вони тут хазяї.

Час йшов, кожен виживав як міг, дехто пішов на співпрацю з ворогом, але більшість населення залишилися при своїй свідомій позиції і з Україною в серці.

Орлянці вже не могли погоджуватися із їхнім порядком, тому виїжджали на підконтрольну Україні територію. Але не всім вдалося проїхати, бо ніхто не знав, що спаде на думку окупантам. Згадка про декого так і залишиться навіки там, де сотні понівечених машин і нерозірваних снарядів. Кожному, хто хотів потрапити до Запоріжжя потрібно було пройти 7 кіл пекла: кілометрові черги без їжі і води, російські блокпости, грунтова дорога у Кам'янському.

Росіяни постійно цікавилися чому ми їдемо з "освобожденной території" і залякували, що Запоріжжя теж скоро буде їхнім.

В липні моя сім’я дісталися омріяного Запоріжжя. Найщемливішою була зустріч з нашими військовими, які радо нас зустрічали та вітали словами "Слава Україні" та "Героям Слава!". Саме тоді ти відчуваєш як це бути вдома, на своїй українській землі. Порівняно з Орлянським, життя в Запоріжжі було вільним і помірним, лише інколи "волали" сирени. Однак на початку серпня росіяни дали про себе знати...

Одним із найжахливіших днів для запоріжців став День Незалежності, коли росіяни обстріляли одразу декілька районів. Агресія ворога дедалі сильнішала, тому кожної ночі нам доводилося сидіти у коридорі між двома стінами.

З настанням осені не відбулося ніяких змін - все частіше були вибухи, кожного дня прилітало щонайменше 5 ракет. Коли у Запоріжжі прилетіло неподалік радіотелевізійної вежі, ми почули гучний вибух, а після - як падає скло. Коли окупанти обстрілювали будинки в центрі міста, моя сім'я вирішила евакуюватися. Ми зібралися та поїхали у Тернопіль.

У мене і досі болить душа за моє рідне село та місто, що стало тимчасовим прихистком.

Кожного дня я перечитую інформацію про Орлянське та Запоріжжя, адже я не можу жити спокійно тут, знаючи, що земля, де промайнули мої дитячі роки, зараз знаходиться в жахливй ситуації. Проте я в жодному разі не перестаю вірити у нашу армію. Кожен куточок України повернеться назад, тоді я вже зможу написати історію деокупації села Орлянського. Слава Україні! Героям Слава!