Хмелевська Марія, учениця 9 класу Запорізької спеціалізованої школи фізичної  культури №18

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сухомлинова Оксана Вікторівна

Війна. Моя історія

Ця історія про дівчинку, якій було лише п'ятнадцять років. В день, який мав бути для неї святковим, вона вперше почула слова про війну. Справжню війну, про яку розповідали на уроках  історії або згадували дідусі та бабусі.

Та як вона це зрозуміла? Які емоції супроводжували її в той зимовий ранок? Що трапилось потім, а що триває й досі?

Ранок двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року був звичайним, окрім якогось відчуття зляканості та поспіху, яке було над містом. Хтось стояв у величезних чергах до АЗС, а хтось, як за звичай, їхав на роботу. Для мене цей ранок почався о шостій годині, не через війну, у мене за розкладом знову було тренування.

Взагалі, плавання є частиною мого життя з семи років. І у той день я повинна була святкувати, бо п'ять днів тому захистила звання «Майстра Спорту України».

Повернувшись з тих змагань, через два тижні я повинна була знову виступати, але  життя внесло свої корективи. Того ранку після тренування ми розійшлися, але не знали, що довго не зберемося знову разом. На вулиці вже чекала мама, бо виявилось, що їх відпустили з роботи. Саме від неї я вперше почула про початок війни. Звісно, що ці слова хотілось чути як жарт, проте, за декілька днів я зрозумію, що війна може бути справжньою.

Наступний день був тривожним, метушня і неспроможність зрозуміти, що коїться. Стрілянина біля дому та воєнні гелікоптери над головою. Так, нічого вже не буде як раніше.

«Обличчя в нас не блідіші й не червоніші, ніж завжди… Ми відчуваємо, що всередині в нас наче ввімкнено дивний контакт... Тієї миті, коли над нами з посвистами пролітали перші снаряди й повітря розривали постріли, зненацька в наших жилах, у руках, в очах виникає почуття притлумленого чекання, нетерпіння, пильності, дивовижної розумової напруженості», слова з книги «На Західному фронті без змін» Марії Ремарк, які чудово описують почуття, що я відчувала.

Подальші два тижні проходили за слідкуванням тривог у переходах з дому до підвалу. Інколи це призводило до того, що приходилось ночувати у підвалі, прокидаючись майже кожну годину і рахуючи кількість вибухів.

А зранку насолоджуватись прохолодним свіжим повітрям, від якого віяло спокоєм та тишею яке відвертало, хоч на хвильку від тяжких думок. Згодом тривожні дні перейшли у тижні, а ті в місяці, які змусили змінити погляд і знайти сили почати жити в умовах війни. Вона не пішла, вона просто перестала лякати, заважати й руйнувати світ всередині мене.

У боротьбі за свободу, я знайшла розуміння того, що довгострокові плани - це лише мрії про спокійне життя. Через деякий час у мене знову почалися тренування, які давали надію на те, що все повернеться на свої місця.

Чи втратила я час свого життя? Так, його не повернути. Проте сьогодні я не здаюся. Я обіцяю собі, рідним, що не зважаючи на перешкоди, я досягну своєї мрії та цілей. А ще я впевнена, що єдина  мрія українців - перемога над ворогом, обов'язково скоро здійсниться. Чекаємо разом!!!