Світлана з чоловіком тікали з окупації двічі – з Алчевська та з Маріуполя. Але під час окупації в Маріуполі, вони вже втратили надію на виїзд. Та сталось неможливе - їх впізнав і забрав з собою старий знайомий з Алчевська.

Ми з Луганської області приїхали як переселенці до міста Маріуполя. Працював мій чоловік на заводі «Азовсталь». Оплата була достойна, жили ми дуже гарно. Спочатку винаймали квартиру. Потім придбали свою, придбали машину, коли жили в Маріуполі. Вже думали забрати моїх батьків до себе, щоб я могла вийти на роботу, бо в мене маленька дитина. Наразі хлопчику шість років, тоді він була меншенький. Синок ходив до садочка, в різноманітні розвиваючі кімнати, в музичну школу, на футбол - він дуже любить футбол. Жили дуже добре. Маріуполь нас прийняв. Місто дуже подобалося, воно розвивалося, мало прекрасне майбутнє.

В 2017 році ми переїхали до Маріуполя вже на постійне місце проживання, і в цей період він розквітнув. Ми планували вести дитину до школи. Уже записали сина, навіть співбесіду пройшли. І тут почалася ця війна. Якраз мої батьки в нас гостювали. Ми нікуди не виїхали. Спочатку думали, що не буде нічого серйозного. Ніхто про евакуацію нам особливо й не казав.

Усі наші друзі залишалися в місті, ми теж. Коли зрозуміли, що ситуація виходить з-під контролю, дуже хотіли виїхати, але не було можливості.

Ми приїжджали до Драмтеатру, коли першого-другого березня по місту ширили чутки, що приїдуть автобуси з Запоріжжя по людей у Маріуполь. Ми хотіли своєю машиною виїхати разом із колоною, за автобусами. Дуже багато людей приїхало тоді, але автобусів не було. Потім люди самі зупинили машину військових, і ті пояснили, що місто оточене, що колонами ніхто не виїде, тому що буде трагедія: якщо машина підірветься – буде паніка, або хтось із окупантів може відкрити вогонь по нам. На тому ми й роз’їхалися.

Якось переживали обстріли. Ми перемістилися з нашої квартири в більшу. У наш будинок влучила ракета, він горів, і потім від удару авіабомби наша квартира впала, обвалився куток. 12 березня ми ще туди бігали, а 15 числа її вже не було.

Потім у той двір, де ми сиділи, прилетіла міна. У нас були жертви у дворі, і посікло нашу машину. Ми мали авто, на якому хотіли виїхати, але після обстрілів воно вже була не на ходу. Ми втратили надію, що зможемо виїхати. Чекали, доки все скінчиться, але, здавалося, кінця-краю не буде. А потім ми виїхали неочікувано 18 березня. Вийшло так, що орки захопили 17 мікрорайон, наш 13 мікрорайон і вже були на проспекті Миру. Далі бої йшли. Нас вони «звільнили», скажімо так, від усього, що в нас було. А ми в цей день пішли по воду. Сказали, що будуть роздавати питну. І дорогою почули, як мого чоловіка кличе хтось. Повернулись – а там був наш знайомий із Алчевська. Ми ще до АТО в Алчевську працювали з цим чоловіком. Коли почалась війна, він працював у Кременчузі, а діти з дружиною були в Маріуполі. Він приїхав їх шукати і побачив нас.

Ми перебували в такому стані, що я відразу не зрозуміла, хто нас кличе. А цей чоловік нас упізнав.

Хоча він теж був у шоковому стані, тому що ось тільки 14 лютого був у дружини з дітьми. Все було добре, Маріуполь був гарний, квітучий – а тут таке. Він дуже засмучений був. Ми теж, але ми до цього вже звикли. Надії не було, що ми виїдемо, тому що нам просто не було на чому їхати, ми все втратили. Ми йому допомогли знайти дружину в підвалах. Обійшли кілька районів і в підвалі останнього у напівцілій п’ятиповерхівці ми знайшли його дружину.

Коли ми шукали Аню, зайшли у двори на вулиці Миру, а там лежала купа мирних. Біля під'їзду лежали поранені, їм давали напитися звичайні люди. А ще – трупи, трупи… У нас не було такої великої кількості трупів. Чи, може, я не бачила. А в тому районі – це жах. Це місцеві. Це не військові, це були звичайні жінки, чоловіки, як я, як мій чоловік, як мої батьки. Оце шокувало. А ще – що горіли багатоповерхівки. Досі це перед очима у мене стоїть. Ми сиділи там, де ближче 130 садок. Неподалік була п’ятиповерхівка. Як вона горіла! Вона довго горіла, дня чотири. Спочатку яскраво, потім тліла. Це просто жах! Там були люди, повне місто людей. Смерті мене шокували найбільше.

Того ж дня, коли знайшли Аню, ми з ними виїхали. Все було дуже швидко. Нам пощастило, ми за три години доїхали до Запоріжжя. На виїзді з міста нам пропонували орки і воду, і все на світі. Ми нічого не брали. Вони у нас відібрали все, а тепер давали водичку й печиво.

Мої батьки залишилися в Маріуполі, тому що не було місця в машині. Нас було четверо дорослих, троє дітей. Дорогою діти захотіли в туалет, і ми попросилися в селі, щоб їх пустили. Коли люди зрозуміли хто ми й звідки, винесли нам їжу, дітям ковбасу, хліб, цукерки.

Цукерки в нас були свої, а на хліб і ковбасу діти накинулися. Ті люди, які нас пригощали, так плакали! Навіть більше, ніж ми - так їм було нас шкода.

Спочатку, коли виїжджали, ми казали, що їдемо в Бердянськ, тому що орки не хотіли, щоб люди їхали на територію вільної України. Коли Бердянськ проїхали, то вже чесно казали, що їдемо на Запоріжжя. Нам на останніх блокпостах орки казали: «Запорожье – это второй Мариуполь. Куда вы едете?  Мы все разнесем. Ваших мужчин в армию заберут, а над вами будут издеваться». Ми нічого не боялися. Ми дуже хотіли в Україну. Спочатку виїхали в Запоріжжя. Наші друзі поїхали в Кременчук, а ми з Кременчука поїхали до Олександрії до друзів, із якими я в Маріуполі познайомилася на дитячому майданчику. Вони нас прихистили. Потім поїхали до тітки моєї в село. Потім назад в Олександрію.

Наразі ми в Кривому Розі. Працюємо на підприємствах Ріната Ахметова. Всім задоволені. Дякуємо за допомогу. Я подала до Європейського суду позов за знищену квартиру. Вона була в дуже гарному стані. Ми останні гроші на неї витратили. А тепер квартири вже немає, а кредит ще є.

Користуюсь я в Кривому Розі допомогою психолога, юриста. Для дитини є гарні заходи - сину моєму дуже подобається. І до школи нас зібрали. Це було важливо для нас, адже зараз все так дорога, а положення в нас не найкраще. Ми щиро вдячні Фонду Ріната Ахметова за допомогу! Продукти ми отримуємо. Теплий набір та одяг для дитини теж отримали.

Ми чекаємо на перемогу. Ми завжди були за Україну. Я думаю, що життя зміниться на краще. Звичайно, ми пережили тяжку травму, цього не забути. Але нам потрібно жити далі, будувати життя й не допускати більше, щоб була така війна. Якщо так гостро стоїть мовне питання, то треба, щоб кожен свідомий громадянин України розмовляв українською. Я вам більше скажу, коли ми були в Маріуполі ще до всіх цих подій і Маріуполь російськомовний був, ми зі своєю дитиною вдома розмовляли українською. Я його готувала до школи, до української школи.

Ті спогади страшні залишаються, але мене психолог навчив із ними жити. Ми проробляємо з нею всі мої страхи, всі мої тривоги. Треба жити далі. Не можна зациклюватися. Життя не закінчується. Треба зробити висновки, щоб більше такого з нашою державою не трапилося. Ми також зі свого боку допомагаємо нашим військовим.  Гроші переказуємо, щоб їх підтримати.

Коли були в Олександрії, нам давали гуманітарну допомогу, і ми ділилися з тими, кому її не дають. Треба жити й бути добрішими – як до себе, так і до інших.

Я бачу своє майбутнє дуже яскраво. Я планую, що моя дитина буде ходити до школи, у нас буде все нормально. Я зможу вийти на роботу. Буду працювати, реалізовувати себе. Моя дитина буде в соціумі, тому що зараз він дуже страждає насамоті. Ми будемо мандрувати нашою Україною, любити нашу Україну навіть більше, ніж ми її любили до цих страшних подій. Чоловік мій працюватиме. Ми повернемося в наш Маріуполь, усе відбудуємо там, і він знову буде найкращим.

Звичайно, потрібно буде зробити якийсь меморіал мирним людям, які загинули, бійцям нашим, «азовцям». Якби не вони, може, нас уже й не було б. Бачу себе щасливою. Бачу країну нашу квітучою. Я пов’язую своє життя з Україною. Багато хто виїжджає за кордон, але не ми. Ми працюємо на перемогу, як можемо.