Ридош Наталя Іванівна, учителька ОЗЗСО “Лідер” м. Краматорськ

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – це день, який назавжди закарбувався в наших душах та асоціюється зі страхом, з нерозумінням, як жити далі, з невпевненістю, чи завтра наступить, з люттю та болем, що переповнювали кожного українця. Цей день перевернув усе з ніг на голову, адже розпочалось повномасштабне вторгнення росії на територію нашої держави. У той час, коли ми чули, що війна може тривати два-три місяці, то це здавалось надто довго, лякало, насторожувало. Ніхто не передбачав, що насправді жахливий завойовницький процес розтягнеться на цілі роки й забере тисячі життів українців, які мужньо почали захищати країну від зовнішнього ворога.

Мій шлях у цій боротьбі теж важкий, адже я родом з міста Краматорськ, Донецької області, а названа територія, як усім відомо, знаходиться дуже близько до активних бойових дій. У перші дні повномасштабного вторгнення не розуміла, що робити. Спочатку чекала, що все-таки через декілька днів протистояння завершиться й усі зможуть повернутися до буденних справ. Проте вже у квітні 2022 року, коли війна тривала майже два місяці, я вирішила виїхати з України та попрямувала за кордон.

Важко було залишати рідну домівку, сім’ю та близьких людей, але страшна війна не залишила вибору: або рятуватись, або щоденно переживати страх, який вже був зовсім нестерпним.

Найважче чекало мене попереду, адже в дорозі довелось пробути декілька днів. Тисячі людей тікали світ за очі, бо не відчували захисту в рідних містах, кожен лякався будь-якого дивного звуку, який лунав поблизу. 

Люди втрачали свідомість на кордоні, не спали та не їли, скрізь плакали діти, подекуди стояли чоловіки, що надовго прощались з рідними

та залишались в Україні, аби захистити її від подальших загарбань. Ось такі картини побачила, поки їхала з України в Чехію. До фізичної слабкості додавалось моральне виснаження, адже я не розуміла, як довго пробуду на чужині та чи взагалі ще колись повернусь до рідного дому. Війна залишила без вибору кожного, хто стикнувся з нею, підштовхнула до агресії, основою життя зробила бажання вижити за будь-яку ціну, при цьому люди змушені захищати себе та рідних, бо інакше нас знищать та нав’яжуть чужі закони.

Протягом двох років перебувала в Чехії. Страх за життя зменшився, але туга за рідним містом щодня зростала. Провівши два роки далеко за межами України, вирішила 10 березня 2024 року повернутись назад. Причиною цього стали ще й певні сімейні обставини, які підштовхнули зробити такий крок і я приїхала в Україну. Зараз перебуваю в Краматорську, постійно чую звуки сирен і не тільки, адже сюди часто прилітають ворожі ракети та КАБи. За час моєї відсутності українці змінились. Вони ще більше згуртувались та не зламались, досі тисячі відважних чоловіків, взявши в руки зброю, не дають змоги просунутись ворожим загарбникам і забрати територію, що по праву належить тільки Україні.

Після 1000 днів війни ми не стоїмо на одному місці: навчаємось, працюємо, віримо, створюємо, розвиваємось.

Війна не змогла зупинити нікого, адже щохвилини, крокуючи до перемоги завдяки сміливості ЗСУ, вдосконалюємось і стаємо загартованішими. Наше життя поділилося на до та після, ми повернулися вже зовсім не такими, якими були раніше, а хтось ще не повернувся, бо не має мінімальної можливості через втрату домівки та засобів для існування. Вважаю, що найважливішим після 1000 днів війни й надалі залишається вміння об’єднуватися та підтримувати один одного, волонтерити, знаходити час на добрі справи, підписувати петиції, донатити, вірити, тоді це пришвидшить закінчення війни. 1000 днів війни – надто тернистий шлях, але зійти з нього вже не можемо, бо багато людей заплатили дуже високу ціну, щоб здатися перед останнім серйозним кроком до такої важливої перемоги. Впевнено можу сказати, що попереду нас чекають дні, коли лунатиме щирий сміх, а не литимуться сльози, дні розпочинатимуться не з тривог, а з повернення всіх українців до рідного краю.