Лубінець Валерія, 10 клас, Печерський ліцей №75

Вчитель, що надихнув на написання — Чучук Ірина Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Памʼятаю дитинство, коли сімʼєю ходили гуляти в парк, з подругами грала ляльками на майданчику, обожнювала їсти морозиво, дивилася мультики вдома, та мріяла про майбутнє.

Мені було 5, і тоді почалася війна на Сході України. Я зовсім не розуміла, що за дивні звуки, але мені казали, що все добре, нічого страшного.

І плани на майбутнє дещо змінилися, коли ми переїжджали різними містами країни, я думала, що це просто подорож, як і багато діток в той час. На жаль, це була не зовсім подорож, а збереження життя.

Ми облаштувались в Києві, вже 7 років ходжу в школу, маю друзів, хобі, знаю вже кожен куточок міста, кожен магазин чи кафе, все стало таким рідним. І знову плани на майбутнє кардинально змінюються, бо почалося повномасштабне вторгнення.

Я пам’ятаю той день 24.02.2022, одна з найжахливіших дат в житті кожного українця та українок. Ми з родиною прокинулися від страшних та незрозумілих звуків вибухів, тоді мама сказала «почалось», і всі все зрозуміли в той момент. Новини не тішили також, а навпаки лякали, хоч в інтернеті навіть незнайомці намагались підтримувати та мотивувати один одного.

Ми зібралися та були вимушені поїхати в інше місто, де буде спокійніше та безпечніше.

Дорога була важкою як ніколи, всі їхали мовчки, перебираючи в думках: «Що ж буде далі? Чи все я взяла? Чи зможу ще побачитись з друзями, в школі?». Питань у всіх було вдосталь, а відповідей, на жаль, взагалі не було. 

В той період сумувала за домівкою і друзями, пішла в місцеву школу, та намагались всією родиною звикнути до нових реалій життя. Пам’ятаю ці місяці, як щось дуже нудне та депресивне, як ми сумували один за одним, ностальгували за мирним часом без обстрілів та тривог.

У травні ми вже змогли повернутись додому, та більш-менш — до звичного життя. Різних ракет, дронів стало менше, і можна було спокійно проводити літо. Але восени, в жовтні, розпочались дуже масштабні обстріли, по 100 ракет в день, це було страшно… Коли над будинком чуєш свист ракети, то відганяєш усі тривожні думки, впевнений, що її зібʼють, а уламки не пошкодять інфраструктуру. Тож знову довелось пошукати місце, де буде більш безпечно. І знову довелось звикати до нового місця, абсолютно інших магазинів, й загалом всього іншого. Кожен вечір ми з матусею говорили по телефону з родиною, хто був за десятки кілометрів. Емоції були ті самі, що й минулого разу.

Наразі я безмежно вдячна воїнам ЗСУ, що ми повернулись в Київ, я стала президентом ліцею, та можу розвивати себе в різних напрямах і будувати майбутнє в Україні,

і, звісно, бути поруч з найближчими. Дякуючи нашому народу, що регулярно робить збори й донати, не складає руки та вірить у перемогу, наша країна тільки наближається до перемоги і щасливого життя. Слава Україні!