Третяк Дмитро, 9 клас, Кіндрашівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Зайцева Ніна Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів і одна мить, яка вкрала дитинство, зруйнувала, позбавила житла. Натомість принесла страх, відчай.

Я народився, і щасливо проживав у мальовничому селі Моначинівка на Харківщині. Воно розташоване паралельно залізничній колії, яка у свій час була для кожного гарантією щасливого дня: робота, базар, навчання, шопінг і просто спілкування у вагоні потяга. Особисто я ніколи не пов’язував своє життя із залізничною колією. А 1000 днів тому

вона перетворилася на смертельну потвору, а я на шпалу, яку вона намертво прикувала до землі без жодної можливості звільнитися і позбутися отого жаху і розпачу.

Від усього, що відбувалось, навіть віковий дуб, біля якого відпочивав мандрівний філософ Г.С. Сковорода під час своїх подорожей по нашому краю, здригнувся і завмер. Адже скрегіт смертоносного заліза різав тишу, бив по вухах, заставляв закривати очі, бо коли не бачиш і не чуєш, що відбувається, то здається, що це страшний сон, навіяний переглядом фільмів жахів. Але...

1000 днів тому я не знав, що час, як не дивно, має вагу, що станеться віроломна крадіжка мого дитинства, мирного життя, спокою моєї родини. А натомість прийде жахливий страх, який від п’яток і до маківки наскрізь пронизує тіло від гулу літаків і незрозумілих вибухів. І тоді рятував підвал. Принаймі, нам так здавалося, що побувши там, ми вийдемо, а вже все зміниться, і стане так, як раніше. Ось саме тоді і був важким час очікування. А навкруг ставало все гірше. Колись затишні вулиці були спотворені траншеями, блокпостами. 

По селу ходили озброєні чужинці у військовому обмундируванні. Було моторошно. Не хотілося виходити навіть із хати.

А час, на жаль, все тяжчав і тяжчав від сумних подій. Односельців, яких ми завжди поважали і пишалися ними, почали забирати до Куп’янська “на підвал”.

Із невеселих розмов моїх батьків я зрозумів, що до них застосовують тортури та знущання. 

Мабуть, ці події також вплинули на рішення моєї родини залишити все, що було дороге і миле серцю, та рятувати життя родини. Шлях був непростим.

Через 13 ворожих блокпостів до Печенізької дамби дістались як могли.

Зворушлива зустріч з волонтерами, які радо зустрічали нас на правому березі водосховища. Смачна їжа, чай, солодощі і бусики, які довезли нас до міста Харкова. Я і раніше дуже часто з батьками приїздив сюди на розваги. Вистава в цирку, морозиво в “Макдональдсі”. Тоді, сидячи в маршрутці, я ще не знав, що ворог не пошкодував і його. Жорстокий агресор, клята війна все змінили.

Ми оселились у гуртожитку. У моїй уяві це був корабель для знедолених.

Бо всі, хто там проживав, мали свою сумну історію, яка вигнала їх зі своїх домівок. Видно було в очах смуток і жаль за тими місцями, де всі залишили своє щастя. А точніше буде сказати, що його відібрав загарбник — агресор. Спочатку мені також часто снився сон, де я разом зі своїм чотирилапим другом у лісі на прогулянці, це дарувало відчуття щастя...

Але звук сирени повертав знову в жорстоку реальність, де ворог щодня, щохвилини безжально відкушує своїми спотвореними, ненажерливими щелепами шматки від моєї надії на мирне, щасливе життя і дитинство.

Згодом я відчув, що час стає легшим. Місто Куп‘янськ і район на початку вересня 2022 року ЗСУ деокупували. І хоч і сьогодні там ведуться жорстокі бої, є надія на краще майбутнє. Я онлайн навчаюся в Кіндрашівському ліцеї. Стаю дорослішим і розумію, що окрім нас, українців, ніхто не дасть гідну відсіч ворогу. Тому хочу бути сильним, розумним, відповідальним, будувати своє майбутнє. І чітко розумію, що воно повинно бути без війни. Адже, якщо помножити ці 1000 жахливих днів на горе і страждання кожного українця, то це вийде гігантський, невимовний біль усієї нашої нації. Тому, я хочу, щоб наступні 1000 днів стали зворотнім відліком від горя, і приносили тільки радість, щастя і віру в світле майбутнє України.