На окупованих територіях журналісти і редакції відчули зміни першими. Хтось погодився співпрацювати з окупантами, а Ірина не зрадила своїм принципам. 

Мені 27 років. Я з Запорізької області. Родина моя – це батько, мама, старша сестра, але вона заміжня, тому в неї окрема сім’я.

Я працювала до війни редактором газети. Але через війну газета закрилася: працювати стало небезпечно – окупаційна влада тиснула на журналістів. Вони схиляли нас на свій бік. Звісно, я не погодилася на їхню пропозицію, тому втратила роботу.

24 лютого я мала їхати у Запоріжжя, везти маму в лікарню.

Але прокинулися ми від звуків вибухів, і від того, що в нас над головами почали літати винищувачі, військові літаки. Тоді ми навіть не розуміли, що то було. Було дуже гучно і дуже страшно.

Я пішла на роботу і на роботі нам вже сказали, що почалася війна. 

На останній сесії сільради сільський голова нас всіляко підтримував, налаштовував не панікувати, згуртуватися.

В перші дні нічого не працювало, тому що російські солдати заїхали в село і просто мародерили. Вони винесли з магазинів абсолютно все. Не працювали ні пекарня, не олійниця, ні млин. Були порожні магазини.

Ми приходили, а купити не було чого, це було дуже важко. Потім в магазини почали трішки завозити харчі, але ціни значно зросли. А що було робити? Хотіли їсти, тож купували.

Шокувало все. 21 століття надворі, все комп’ютеризоване, цивілізація, люди розвиваються, йдуть вперед з технологіями, налагоджують відносини з іншими державами, а тут – війна. Та ще й хто напав! Для мене це абсурдно.

Шокувало ставлення до нас російських солдат. Вони настільки пропагандою накачані: неможливо було їм довести, що немає тут ніяких нацистів і бандерівців.

Що ми українці, ми нація, незалежна країна, в яку вони зайшли озброєні і це неправильно, так не має бути. Але для них це нормально. Вони не розуміють цих речей. Їм там багато років мізки промивали і зараз з ними розмовляти неможливо.

Дякувати нашим електрикам та фермерському господарству, ми не особливо відчували побутові негаразди. Світло якщо пропадало, протягом дня вони його лагодили. З водою як виникали проблеми, їх також усували, або підвозили воду.

Не вистачало ліків. Вони почали швидко закінчуватися, а аптеки не мали змоги поповнювати запаси. Моя мама хворіє на сахарний діабет, до війни ліки для неї ми купували тільки в Запоріжжі, але до Запоріжжя доступу більше не було. Доводилося звертатися до волонтерів, до родичів. Вони закуповували це все і якимось чином передавали.

Важко було, коли пропав інтернет. Після інтернету зник ще й зв’язок. Ми були відрізані від світу. Телевізори дуже часто не працювали.

Вперше після окупації я виїхала з села у вересні. Мені потрібно було в лікарню, тож я виїхала, зробила всі свої справи і повернулася назад. Виїжджала зі своїм знайомим – він волонтер, перевозить людей. Вдруге я вже виїжджала назовсім. Морально було дуже важко: росіяни були агресивні, бачили ворога в кожному, тиснули провокаційними запитаннями, відпускали колючі коментарі.

Долати стрес я навчилась ще вдома. Я прожила вісім місяців в окупації. Кожен день бачила загарбників, вимушена була іноді спілкуватися з ними. Але це страшно було. Ми проїжджали блокпости, на яких стояли озброєні люди, деякі з них були на підпитку.

Я навчилась з цим справлятись, але нервова система постраждала. Нікому не бажаю таке пережити. Війна - це страшно, так не має бути.

Хочеться додому, побачити рідних, батьків, тому я сподіваюсь, що війна закінчиться найближчим часом. Я думала, що додому поїду святкувати Новий рік, але, на жаль, цього не сталося. Залишаюсь поки тут, та сподіваюсь, що навесні вже буду вдома. Я бачу своє майбутнє і майбутнє своєї країни тільки щасливим. Ми будемо незалежними. З такими людьми, як в нашій країні, ми будемо номер один у світі – це сто відсотків.