Ганна не знала, як виглядає сучасна зброя, поки в її село не прийшла війна. Вона разом з односельцями вийшла на мітинг проти окупантів, але росіяни розігнали людей, погрожуючи автоматами.

Мені 28 років, я багатодітна мама, в мене троє діток – два синочки і донька. Проживали ми до 29 вересня 2022 року в селищі міського типу Михайлівка Василівського району.

Мій чоловік працює трактористом. 24 лютого десь о пів на шосту ранку йому зателефонував начальник з роботи і каже: «Толя, збирай тривожну валізу – почалася війна. Це не жарт». Спросоння ми не могли збагнути, як в 21 сторіччі може статись війна. Ми встали, одяглися, вийшли на вулицю подивитися. Послухали: ніби нічого не було. Чоловік запропонував з’їздити в центр, щоб зняти готівку і заправити машину про всяк випадок. Це був будній день, ми не пустили дітей до школи, залишили вдома їх з моєю мамою, а самі поїхали.

Ми ще ніколи не бачили так багато людей у нашому селищі. Люди йшли, їхали, стояли в чергах. Чоловік лишив мене біля банку, а сам поїхав на заправку, щоб не втрачати час. Обоє ми застрагли в довгеньких чергах – перед нами стояло чоловік по двадцять.

Я стояла і думала: яка війна? Аж раптом над нами пролетів такий маленький літачок. Потом ще один. Люди в черзі почали шепотітись, говорити, що це крилаті ракети і треба з селища виїжджати. Я ніколи не цікавилась зброєю, не знала, якою вона буває і не могла навіть уявити, що це не літачки, а крилаті ракети.

Одразу зник мобільний зв’язок – я не могла додзвонитись до чоловіка, по обличчю котились сльози. Поки ми стояли в черзі над нами пролетіли чотири крилаті ракети.

Це вже не можна було зупинити. Я усвідомила, що почалась справжня війна, а діти залишились самі вдома з мамою. Мені було так страшно, просто жах. Ми зняли готівку, зібрали валізу, почали дзвонити родичам, знайомим.

У мене є ще дві старші сестри, вони також живуть в Михайлівці. Середня сестра трішки боягузка – вона одразу покликала нас до себе, бо ж разом не так страшно. Але в перший вечір ми були вдома: ходили дивилися, слухали, виглядали.

Перший раз в житті всі ми почули сигнал тривоги. Ми навіть не розуміли що то таке. Телевізор ми в житті не дивилися, але, мабуть, це був той самий день, коли ми почали його дивитися, слухати нашого президента.

Я відчувала страшну тривогу, коли бачила, як наші хлопці збираються і біжать у військкомат, тому що треба захищати нашу батьківщину. Це все не вкладалося в моїй голові.

Десь, напевно, 27 лютого ми все-таки зібралися, забрали дітей, маму і поїхали до сестри. Разом було не так страшно, а ще в неї хороший підвал – нещодавно збудований, там були великі плити. Ми вирішили робити там сховище. Позабирали матраци, ковдри, подушки, якісь килимки. Два дні ми виносили звідтіля всі заготовки на зиму і заносили ліки, документи, їжу, яка могла знадобитись, коли не буде світла. Дітки ще тоді не розуміли, що відбувається. Хоча ще першого дня ми їм сказали, що треба бути трошки тихішими, щоб чути і знати що та де відбувається.

Десь з 28 лютого наше селище вже було під окупацією. У місцевій групі у вайбері з’явились фото та відео, на яких у Михайлівку заїжджають танки. Далі були розкрадені магазини, вибиті вікна, двері, пограбовано все.

Та перш за все, росіяни поїхали до відділку поліції. Десь до обіду наші люди вирішили йти на мітинг. У нас селище невелике – проживає близько десяти тисяч людей.

На мітинг вийшло приблизно пів сотні, не більше. Мабуть, боялись. Нам також було страшно, але ми пішли. Та окупанти нам сказали, що автомати «могут быстренько решить проблему с нашим митингом». Звичайно, ми всі розійшлися по домівкам.

Мабуть ми зрозуміли, що почалась війна, коли перший раз ночували у підвалі і чули вибухи. Тоді ми усвідомили, що як раніше вже не буде. Ми трималися вдома до останнього – намагалися менше виїжджати до центру, тому що там окупанти ходили і їздили, як у себе вдома.

Спочатку виїхала старша сестра з дітьми, потім середня сестра з дітьми, а ми все ніяк не могли наважитися. Я не хотіла залишати домівку. З нами ще залишився дорослий племінник з дівчиною. Йому 23 роки і він також не хотів виїжджати.

Ми залишались поки нам не сказали, що будуть відкриватися школи. З першого вересня ми були на дистанційному навчанні. Ловили інтернет, виконували домашні завдання, які вчителі відправляли нам на вайбер.

Потім окупанти почали говорити, що потрібно ходити до їхньої школи, інакше наших дітей заберуть в інтернат. Моя одинадцятирічна донька сказала, що в їхню школу ходити не буде і почала просити, щоб ми поїхали в Україну.

Якраз в ті дні дуже багато людей не випускали. Хлопців призовного віку не випускали, якщо машина була оформлена на інше ім’я, також не випускали. В нас закони дозволяють їздити лише з технічним паспортом, тож наш ВАЗ 2108 також був не оформлений на нас. Але ми разом з племінником вирішили їхати, попри все. Він на своїй автівці, ми – на своїй. Бабуся з нами відмовилася їхати, залишилася вдома, як охоронець.

29 вересня зранку, щойно закінчилась комендантська година, о 6:05 ми вже виїхали з дому. На дорогах стояли розбиті танки, машини, понад дорогою – окопи, ями. Ми їхали через Василівку.

Зараз ми в Запоріжжі. Спочатку ми були в Київській області – нас волонтери благодійного фонду «Переяслав» поселили в санаторій для діток. Це була триповерхова будівля, нами опікувались п’ятеро волонтерів. Нас там годували, надавали все необхідне для життя. Ми лише допомагали їм прибрати. Волонтери займались з дітьми – після уроків у них був і футбол, і баскетбол, і всілякі ігри, і танцюльки. Але вже близько місяця ми у Запоріжжі – тут ближче до дому.

Я дуже мріяла на Новий рік поїхати додому. Я знаю, що Україна переможе, знаю, що навесні точно закінчиться війна і ми поїдемо додому. Ми відбудуємо нашу країну. Я думаю, у нас буде найкраще майбутнє.