Гук Ольга, 10 клас, Мирогощанський ліцей Мирогощанської сільської ради Дубенського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Посільська Оксана Йосипівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Сила допомоги. Стоп. Зачекайте. Допомога взагалі має силу? Це ж лише звичайні дії, які ми здатні виконувати хоч кожен день. Піднести важкі пакети бабусі, полити мамині квіти, відповісти перехожому, котра зараз година.

Четвер. Восьма ранку. Я прокидаюсь від того, що в будинку надто шумно, як для звичайного буденного дня. Згадую про сьогоднішню контрольну роботу з геометрії. Мимоволі ловлю себе на думці, що ненавиджу геометрію. Доки в голові складаю плани на день, в кімнату заходить стривожена мама.

Вже розумію: щось не так. «Війна», - єдине, що каже мама. Я їй не вірю. Не хочу вірити. Не можу. Починаю говорити, що це поганий жарт, недоречний, і зовсім не смішно. Ніхто і не сміється…

Я беру до рук телефон. На екрані - дуже багато не прочитаних повідомлень. Я їх не читаю. Вся моя увага прикута до сьогоднішньої дати - 24 лютого 2022 рік. Розумію, що ця подія змінить все. Я моніторю всі новини, слухаю звернення президента. На годиннику десята ранку. Я зараз могла б бути у ліцеї та писати контрольну з геометрії. Знаєте, я все ж таки люблю геометрію, а ненавиджу я росію.

Час іде. Війна триває. Приходить усвідомлення і водночас не прийняття всього, що діється навколо. Я починаю жити з цією думкою. Читання новин кожен ранок і вечір стало своєрідним ритуалом.

Знову ті ж самі слова: прильот, жертви, поранення, ракети, шахеди, кров, смерть. Маріуполь. Буча. Ірпінь. Харків. Суми. Запоріжжя. Кривий Ріг. Безліч наших знедолених міст. Що не день - трагічні звістки з фронту. Стараюсь себе чимось зайняти, бо можливість залишитись сам-на-сам зі своїми думками лякає. Та від себе не втечеш. Як тільки на землю лягає ніч, і я вимикаю світло в кімнаті, в голові здіймається рій думок. Що буде далі? Коли це закінчиться? Як допомогти своїй країні? Як допомогти військовим? Як допомогти пораненим? Як допомогти цивільним?Як, зрештою, допомогти собі?

Ми всі зараз, як поранені птахи. Ззовні можемо бути цілими, але розбитими всередині. І саме в такі моменти до мене приходить розуміння сили допомоги.

Із початку повномасштабного вторгнення окупантів на нашу землю минуло три роки. Чи змінилося моє життя за ці три роки? Так, змінилося. Воно змінилося у всіх українців. Хтось змушений був залишити свою домівку. Хтось втратив близьку людину. Комусь ця війна вартувала життя ... Скільки ні в чому не винних життів погубила війна-ненажера?! Скільки сімей розірвала? Отак подумки аналізую це все і приходжу до висновку: необхідно допомагати своїй країні!

Хто, як не ти? Хто, як не ми?Скільки б нас не було, але разом ми - сила! «Дружні сороки і орла заклюють», - каже народна мудрість.

А зараз хочу поділитися з вами своєю історією допомоги. Від початку повномасштабного вторгнення в моєму невеличкому селі Липа почали збирати допомогу для армії: постіль, медикаменти, продукти, одяг, шини, засоби гігієни. Ми сімʼєю активно долучалися до цих зборів. Допомагали, чим могли. Бабусі пекли випічку, яку передавали військовим. Моя бабуся все життя пропрацювала кондитером, тому всякі булочки, пиріжки, печиво і вафельки - це її стихія. На кухні завжди щось пеклось, а тепер, попри її поважний вік, печеться в рази більше.

З травня 2023 року ми з односельцями почали плести маскувальні сітки у місцевому клубі. Атмосфера, що там панувала під час плетіння, просто неймовірна. Молодь, діти, люди старшого віку - всі в єдиному пориві: допомогти.

Скільки годин невтомної праці було вкладено для спільної мети. Скільки пісень про неньку Україну було там переспівано. Скільки надій і сподівань вкладалось в кожну вплетену стрічку. Скільки цікавих розмов велося  у процесі роботи. Скільки сіток було сплетено, і скільки ми ще сплетемо в майбутньому. Та головне - все це з вірою в нашу Перемогу. Також ми долучаємося до збору коштів, "донатимо", "просуваємо" збори в соціальних мережах. Проводимо благодійні акції і вилучені кошти передаємо на потреби ЗСУ. Ми з подругами плетемо патріотичні браслети, і малюємо малюнки, які передаємо військовим разом із сітками.

На перший погляд - дрібниці, але якщо це не разова допомога, то це чимало. Та й самим гріє душу від того, що можеш комусь прислужитися.

Не варто забувати, що допомога буває не тільки матеріальною, а й духовною. Кожен вечір і ранок я молюсь за свою державу. Прошу в Бога мирного неба над головою. Прошу захисту і наснаги для наших захисників і захисниць. Молюсь за свого тата, який став на захист України, і безмежно за ним сумую.

Також я допомагаю Україні тим, що повністю відмовилась від усього російського. Коли я чую, що хтось у моєму оточенні досі споживає російський контент - я припиняю  спілкування з ним. Принципово.

Дуже дивно, коли українці дивляться фільми або слухають музику мовою агресора. Часто вони виправдовують свою позицію тим, що роблять це на платформах, які не приносять прибутку рф. Як на мене, це зовсім не виправдання, бо навіть просто слухати щось російською це вже низько, враховуючи те, що ці нелюди зробили з нашими дітьми, жінками, полоненими військовими, з нашими містами і родючими землями. Тому поширюйте українське, любіть своє. Любіть свою країну так, як вчив нас її любити Тарас Шевченко: «…Украйну любіте, і за неї безталанну, Господа моліте.»

Українська пісня, український театр, український живопис, українське кіномистецтво - це все круто. Це все якісно. Це все достойно. Не цураймось свого!

Отже, сила допомоги - велика. Допомагаймо своїй Батьківщині. Цінуймо військових. Шануймо полеглих. Допомагаймо живим. Кричімо про полонених. Памʼятаймо, якою ціною ми досі топчем ряст!