Мені 45 років. У мене є чоловік і двоє синів. Одному 22 роки, іншому – 14. Ми жили в Мелітополі. Виїхали в Запоріжжя.

Війна застала нас вдома, в приватному будинку в районі Юрівки. 24 лютого неподалік пролунали вибухи. Чоловік працював у нічну зміну. Ми з сусідами вийшли на вулицю. Було ще досить темно, але ми побачили в небі дуже чорну хмару. Не могли зрозуміти, звідки вона взялася. А потім дізналися, що хмара утворилася від вибухів на аеродромі.

24 лютого ми покинули свій дім і літніх батьків. Вони не погодилися полишати свої домівки. Дуже тяжко переживати розлуку з рідними. Особливо сумно зараз, коли наближаються новорічні свята. Зазвичай ми святкували їх разом з батьками, а тепер немає такої можливості.

На початку квітня в Мелітополь почали їздити колони з гуманітарним вантажем. Таким чином з’явилася можливість потрапити в місто й провідати батьків. Ми завантажили автомобіль продуктами і поїхали через Оріхів, Пологи, Токмак.

Цю дорогу я ніколи не забуду. Ми перетнули близько двадцяти блокпостів. На них стояли здебільшого чеченці. На шляху ми бачили підірвані цивільні автомобілі. На узбіччях – розбомблені автозаправні станції та кафе. 

Через день повернулися додому і більше не ризикували повторювати цей маршрут. Ми забрали маленького песика й кота. Вдома залишилася середньоазійська вівчарка. Вона не створена для життя у квартирі. Мама годує її. 

Зараз ми живемо в Запоріжжі. Отримуємо допомогу. Пристосувалися до вимкнення світла. Воно відбувається за графіком, тому ми знаємо, коли можна приготувати їжу чи зробити інші справи, які залежать від наявності електроенергії. 

Меншому синові дуже важко. Спочатку було два роки карантину. Потім настала війна. Навчання проходить дистанційно. Його друзі й однокласники роз’їхалися по всьому світу. Синові не вистачає живого спілкування.

Кожен день наближає нас до перемоги. Сподіваємося, що ще трошки – і війна закінчиться. Хочеться повернутися додому й навести лад у своєму будинку і в місті. У Мелітополі є красивий парк. Напередодні великодніх свят чимало містян сходилося, щоб упорядкувати його. Маю надію, що після війни місто знову процвітатиме.