Субтельна Анна, 11 клас, Ліцей №5 імені Іванни та Іллі Кокорудзів Львівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коновал Олена Олегівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Вечір. Необґрунтована тривога огорнула мене, як тяжкезна, колюча ковдра: вона душить і не дає спокою. Дивлюся на годинник - десята вечора, час іти спати. Засинаю з тривожним серцем: завтра здача проєкту і контрольна з фізики. Ранок почався, як завжди: одягнулася, запакувала проект, аж тут батьки покликали мене з молодшим братом поговорити. Без довгих вступів тато каже: "почалася війна". Усе завмирає. Вчорашня тривога зникла вмить, над душею навис моторошний спокій. Я озираюся на брата і батьків, ніби намагаючись прочитати їхні обличчя - що вони відчувають? Я пробую розрадити брата. Батьки кажуть зібрати тривожний рюкзак і бути готовими до всього. Замість шкільних книжок, які я з вечора запакувала, складаю стоси одягу, ліки, павербанк.

До рюкзака прикріпляю заламіновану записку з номерами телефону рідні і групою крові. Тато віддає мені його улюблений ніж - вікторінокс - і я відчуваю не страх, а безмежну батьківську любов, мов оберіг.

День продовжується. На моє здивування, батьки все одно дивляться відео на YouTube, і нам все одно треба обідати, наче це звичайний день. Як це - життя не зупинилося в ту мить, коли ми дізналися про війну? Увечері мама з сестрою обговорюють альтернативні способи зв’язку і можливість виїзду закордон. Я не хочу покидати дому. А ще більше - не хочу залишати тата. Боюся прильоту ракети, переживаю за родичів і друзів сильніше, ніж будь-коли. На себе начхати. Засинаю у вуличному одязі, щоб у разі чого встигнути.

Ранок почався повітряною тривогою. Ми швидко збираємося, беремо клітку з папужкою Фікусом до ванної - у відносну безпеку. Виходимо з дому, ідемо лісом до так званого укриття.

Незабаром до нас приєднується ще одна сім’я. Переноска з нашим кроликом Ремусом у середині заспокоює малу дитину - я відчуваю, як між нами усіма народжується мовчазне єднання. Ми з братом б’ємося щойно зрізаними палицями, неначе це просто черговий день дитинства... аж поки гру не перериває мій будильник, котрий я забула вимкнути.

Роки минули. За цей час я побачила багато жахів війни, але й мала багато приводів пишатися військовими та цивільними.

На початку цього року російська ракета влучила в будинок поряд з моєю школою. Цу був дім моєї хресної мами. Пам’ятаю, як зранку я запитувала в тата, чи вони всі в порядку, чи живі, а після обіду тато повернувся додому з новиною. Я ридала без перестанку. Як так можна - в одну мить втратити подругу дитинства, на яку я рівнялася, втратити частину себе, важливих мені людей. З того жахливого дня минули місяці, я була на похороні родини Базилевичів. Так багато людей прийшло! Бо це були справді фантастичні люди, у яких повинно було бути чудове, яскраве майбутнє. Хіба можна так довго горювати?..