Білоус Софія Іванівна, 16 років, учениця 11-В класу Криворізького ліцею «Кредо» Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Саєнко Оксана Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Моє перше життя обірвалось двадцять четвертого лютого. Я не пам’ятаю нічого, окрім сліз, паніки, відчаю. Мертві нервові клітини нагадують про себе й досі.

Проте війна розділила моє існування не на «до» й «після», а на три частини, дві з яких простягаються зараз паралельно, наче дві кулі, що наввипередки намагаються дістатись-таки мого чола.

П‘яте березня – розв’язка третьої сюжетної гілки, яка зуміла обплести квітами моє серце і лишити його собі навіть після того, як фізично я повернулась до свого першого «після». Шість місяців моє тіло скиталось густими лісами між гір Буковини й сіяло уламки душі в рідному дідусевому селі, знаходячи друзів, мрії, цілі на майбутнє, повертаючи сенс життя і бажання рухатись вперед.

Увесь цей час мене сповнював сором. Це сором від того, що я не відчуваю такого ж страху, яким пронизаний мій народ у зруйнованому Маріуполі й нескореному Харкові, розстріляній Бучі й розтерзаному ракетами Запоріжжі. Спочатку я писала вірші, за які мені також було соромно: натхнення зазирало в моє вікно під місячним сяйвом, після чого я прокидалась занепокоєна, занотовуючи кожне слово, кожну думку... Проблема була тільки в тому, що всі ті голоси уяви в моїй голові шепотіли російською, хоч і висловлювались лише різко й лише про огидні, злочинні, варварські вчинки країни-терористки. Писати те, що крутилось коло скронь, вдавалось краще їхньою грубою мовою, але згодом, загубивши залишки натхнення в краї дитячої мрії, повернувшись у паралельну реальність, у старе життя, я більше не могла прочитати жодної власної поезії, адже вони всі стали сухими й примітивними. Я боялась, що втратила своє призначення, втратила справу своєї душі й просто себе саму, доки не вхопила раптово думку про те, що повернусь до коренів свого натхнення лише через старанну працю.

А доки я боролась із власними альтер еґо та їхніми почуттями й проблемами, дідусь боровся з думкою про те, що з можливістю відпочити після років безперервної праці й побути серед родичів він почувається краще, а бабуся боролась зі своїм несприйняттям ролі чужинки-мігрантки у навколишньому світі, зітканого зі знайомих та родичів коханого чоловіка, які постійно забували про її нездатність спілкуватися румунською, моя мама рушила в оборону ментального здоров‘я родини.

Вона почала з дрібниць: запевнила наші з дідусем травмовані й тривожні підсвідомості в тому, що ми все зможемо і ще повернемось у той край щасливими й вільними від поганих думок. Повернемось після перемоги. Саме тоді й бабуся зрозуміла, що знайшла кілька чудових подруг, і вже не почувалась так самотньо у соціумі.

Мати ж моя виявилась неабиякою героїнею, адже з самого початку вторгнення росії на наші території вона займалась волонтерством. Коли ми лишили свій будинок і опинились серед гірських краєвидів, вона почала допомагати криворізьким військовим на відстані: приймала від усіх близьких та знайомих пакунки з допомогою з-за кордону й надсилала тим, хто цього справді потребував. Напевно, саме тоді їй і спало на думку створити благодійний фонд.

Моя мама дійсно показала себе з нового боку для всіх і для себе особисто. Вона здивувала навіть власну доньку власною мужністю, відповідальністю. Її патріотизм іде від самих надр великого й чистого серця, а не лише створює яскравий поверхневий шар. Любові й піклування моєї матері, здається, вистачило б на весь світ, адже вона встигає подбати про кожного, та при цьому приділяє вдосталь уваги своїй сім’ї і займається ще важкою прибутковою працею, а не лише благодійною.

За цей час ми пережили дуже багато. Звісно, впевнена, що не так багато, як інші. Проте я зрозуміла таку річ: ми не повинні відчувати сором за те, що страждаємо менше – ми повинні намагатись скористуватись своїм вигідним становищем, допомагаючи тим, хто справді потребує цього. І я була б щаслива, якби кожна дитина мала таку саму дружню, сильну родину, сповнену підтримки, любові й довіри, яку маю я. Це важливо завжди, але зараз – особливо.