Зозуля Олеся, учениця 9 класу Комунального закладу «Харківський ліцей № 64 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Посилаєва Тетяна Володимирівна

Війна. Моя історія

24.02.2022 – дата, яка змінила життя всіх українців. Перевернула усе з ніг на голову і змусила пристосовуватися до нових реалій: вибухи, новини по телевізору, пронизлива сирена повітряної тривоги день у день. Зараз, коли війна триває вже більше року, життя до двадцять четвертого лютого здається далеким, ніби його проживав хтось інший, а в тебе є сьогодення.

Сьогодення, в якому тобі щодня загрожує небезпека, адже невідомо, в який момент фортуна від тебе відвернеться і ракета потрапить саме в твій будинок. Сьогодення, де ти змушений турбуватися за близьких, не можеш спокійно ходити на навчання та роботу, а бомбосховище стало звичним місцем.

У кожного ця історія починалася по-своєму, і, напевно, кожен пам'ятає її так докладно, ніби це сталося вчора. Таке глибоко врізається в пам'ять і залишає сильний відбиток на душі, який не стирається довгі роки. Саме тому я чітко пам'ятаю той день: те, як я прокинулася через вибухи о пів на п'яту і наївно подумала, що хтось пускає салюти, але вже тоді моя підсвідомість казала, що феєрверки не можуть бути настільки гучними, і, на жаль, я була права. Батьки вже збирали речі і пакували сумки, одягалися і заклеювали шибки скотчем.

"У нас почалася війна", - сказала мені тоді мама, змусивши повною мірою усвідомити те, що відбувається. Цього дня з цими словами я зрозуміла, що з нами може статися будь-що. Яка війна може бути у розквіт технологій? Виявилося, що може, і це сильно вибило мене з колії…

Із тих пір ми жили тільки в залі, зачинивши двері до всіх інших кімнат, і тільки телевізор віщав найважливіші новини весь день і всю ніч. Пам'ятаю, що до своєї спальні я зайшла лише через чотири дні для того, щоб взяти книгу, яку ми читали разом із мамою до початку війни, але так і не змогли дочитати її. Кінець лютого тягнувся повільно, дні зливались в один суцільний жах, що втілився в життя.

Будні нічим не відрізнялися від вихідних: увесь цей час я перебувала у стані апатії, яка переривалася страхом від вибухів. Навіть зараз, коли я це згадую, я тремчу. Мабуть, це були найжахливіші дні в моєму житті, і я впевнена, що багато хто зі мною погодиться.

 Але все змінилося на початку весни. Тоді, коли вибухи стали особливо гучними та сильними, коли вже як два дні нам відключили і воду, і світло, мої батьки вирішили: треба їхати. Для нашої родини це рішення далося дуже тяжко, адже всі ми всі дуже прив'язані до Харкова. До його вулиць, парків, особливої ​​атмосфери, його магазинів та улюблених дворів.

Але все ж таки ми поїхали, незважаючи на те, що розлучатися з рідним містом було дуже боляче.

 Не можу сказати, що на цьому моя історія закінчується. Ми переїжджали ще кілька разів, і щоразу я відчувала одне – втому. До всіх місць я встигала прив'язатися, і залишати мені їх було сумно, але цей сум не зрівняється з моєю тугою за рідною оселею, за рідним містом, яке стало щк ріднішим.

Я не можу дочекатися свого повернення до Харкова, до друзів та до сім'ї, думаю про це щодня.

Моя історія війни закінчиться тоді, коли закінчиться війна, і це обов'язково буде перемога України.