Зозуля Олеся, учениця 9 класу Комунального закладу «Харківський ліцей № 64 Харківської міської ради»
Вчитель, що надихнув на написання есе - Посилаєва Тетяна Володимирівна
Війна. Моя історія
24.02.2022 – дата, яка змінила життя всіх українців. Перевернула усе з ніг на голову і змусила пристосовуватися до нових реалій: вибухи, новини по телевізору, пронизлива сирена повітряної тривоги день у день. Зараз, коли війна триває вже більше року, життя до двадцять четвертого лютого здається далеким, ніби його проживав хтось інший, а в тебе є сьогодення.
Сьогодення, в якому тобі щодня загрожує небезпека, адже невідомо, в який момент фортуна від тебе відвернеться і ракета потрапить саме в твій будинок. Сьогодення, де ти змушений турбуватися за близьких, не можеш спокійно ходити на навчання та роботу, а бомбосховище стало звичним місцем.
У кожного ця історія починалася по-своєму, і, напевно, кожен пам'ятає її так докладно, ніби це сталося вчора. Таке глибоко врізається в пам'ять і залишає сильний відбиток на душі, який не стирається довгі роки. Саме тому я чітко пам'ятаю той день: те, як я прокинулася через вибухи о пів на п'яту і наївно подумала, що хтось пускає салюти, але вже тоді моя підсвідомість казала, що феєрверки не можуть бути настільки гучними, і, на жаль, я була права. Батьки вже збирали речі і пакували сумки, одягалися і заклеювали шибки скотчем.
"У нас почалася війна", - сказала мені тоді мама, змусивши повною мірою усвідомити те, що відбувається. Цього дня з цими словами я зрозуміла, що з нами може статися будь-що. Яка війна може бути у розквіт технологій? Виявилося, що може, і це сильно вибило мене з колії…
Із тих пір ми жили тільки в залі, зачинивши двері до всіх інших кімнат, і тільки телевізор віщав найважливіші новини весь день і всю ніч. Пам'ятаю, що до своєї спальні я зайшла лише через чотири дні для того, щоб взяти книгу, яку ми читали разом із мамою до початку війни, але так і не змогли дочитати її. Кінець лютого тягнувся повільно, дні зливались в один суцільний жах, що втілився в життя.
Будні нічим не відрізнялися від вихідних: увесь цей час я перебувала у стані апатії, яка переривалася страхом від вибухів. Навіть зараз, коли я це згадую, я тремчу. Мабуть, це були найжахливіші дні в моєму житті, і я впевнена, що багато хто зі мною погодиться.
Але все змінилося на початку весни. Тоді, коли вибухи стали особливо гучними та сильними, коли вже як два дні нам відключили і воду, і світло, мої батьки вирішили: треба їхати. Для нашої родини це рішення далося дуже тяжко, адже всі ми всі дуже прив'язані до Харкова. До його вулиць, парків, особливої атмосфери, його магазинів та улюблених дворів.
Але все ж таки ми поїхали, незважаючи на те, що розлучатися з рідним містом було дуже боляче.
Не можу сказати, що на цьому моя історія закінчується. Ми переїжджали ще кілька разів, і щоразу я відчувала одне – втому. До всіх місць я встигала прив'язатися, і залишати мені їх було сумно, але цей сум не зрівняється з моєю тугою за рідною оселею, за рідним містом, яке стало щк ріднішим.
Я не можу дочекатися свого повернення до Харкова, до друзів та до сім'ї, думаю про це щодня.
Моя історія війни закінчиться тоді, коли закінчиться війна, і це обов'язково буде перемога України.