Сємєндяєв Артем, 11 клас, КЗ «Маріупольський НВК «Ліцей-школа №48» Маріупольської міської ради Донецької області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Котляр Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Повномасштабна війна триває вже майже 1000 днів. Для багатьох це просто цифра, але для мене – значна частина мого життя, що пройшла в постійній боротьбі, втраті й надії. Понад десять років моє життя відзначене подіями, які ми колись могли прочитати тільки в книгах чи фільмах, але тепер це моя реальність.

Моя перша зустріч із війною була під час випускного в дитячому садку.

Це було досить іронічно: я випускав повітряні кульки в небо, а над нашим містом вже кружляли ворожі літаки. Влітку 2014 року моя родина вперше була змушена покинути рідний дім, але згодом ми повернулися.  

Усі ці роки я не раз чув відлуння воєнних дій, проте намагався будувати нове життя, мріяв, планував. Все стало марне в той найстрашніший день для всіх українців, коли війна вже не просто звучала десь за обрієм, а увірвалась у життя, знищуючи все, що було важливо. Облога Маріуполя змінила мене назавжди. Це неможливо буде забути, викреслити та пробачити.

Здається, що за цей час я подорослішав на 20 років. Я бачив війну не по телевізору, а з вікна власної квартири. І єдиною мрією було врятувати свою родину та просто вижити, бо кожен новий день міг бути останнім.

У перші дні було постійне відчуття адреналіну, неможливість повірити в те, що все це відбувається насправді. Я намагався бути хоч чимось корисний:  розпалював ватру, носив теплий одяг постраждалим, стояв у чергах за водою, заспокоював  маму та намагався  зв’язатися з рідними. Поступово паніка наростала. Постійні вибухи, пожежі, зруйновані будинки.  

Щодня я допомагав затягували плівкою вибиті вікна, збирав залишки їжі, намагався зігрітися та не піддаватися відчаю. Але страх та безнадійність охоплювали все більше.

Усюди тіла, що лежать у незручних позах… А ось вкриті брудними ковдрами сусіди, які ще вчора підтримували нас й ділилися смаколиками.

І такі страшні думки в голові: «Я не хочу бачити, як помирають мої рідні».

Дні спливали. З відчуттів вже були лише голод, спрага та безсилля. Не хотілося навіть вставати з ліжка та кудись бігти. Ми просто розповідали одне одному історії про те, чим будемо займатись, коли врятуємось. Якщо врятуємось…

Понад двадцять днів минуло. І ось він – шанс вибратись із того пекла. Треба було тільки ризикнути.

А далі була дорога до нового життя.  За пару місяців я побував у понад десяти містах. Скрізь мені зустрічалися неймовірні люди. Вони допомагали, чим тільки можна: підтримували, надавали прихисток, годували, одягали, ділилися всім, що мали.

Саме тоді я відчув справжню силу й щедрість нашого народу. Дізнався, що в українців неосяжна душа – у ній знаходиться місце для кожного.

Майже 1000 днів...  Але мій шлях ще триває досі. Зараз я живу далеко від батьків, бо мама з вітчимом наближають перемогу. Навчаюсь, плекаю надію нарешті бути разом всій родині та жити в безпеці. Набуваю досвіду, щоб згодом відновлювати нашу країну.

Вірю, що правда переможе, що ми зможемо знову ходити по рідній землі,  жити у мирній та вільній країні.

Ці спогади даються нелегко, але я вважаю, що їх потрібно озвучувати, ділитися ними. Ми – діти війни, ми – її голоси. Ми точно увійдемо в історію (хоча сумна причина, скажу я вам).  І хоч ця сторінка життя болюча, вона показала справжні цінності, стала тлом для мого зростання, для формування особистості й зміни всіх мрій, життєвих цінностей та сподівань.