Яблочнікова Юлія, учениця 11 класу Шишковецького ліцею Дністровського району Чернівецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Закревська Тетяна Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна застала кожного зненацька. Це як грім серед ясного неба. Будували мрії на майбутнє, більше того скажу, я приготувала одяг на наступний день до школи, запланувала з однокласниками провідати подругу. І тут повідомлення від вчителя, читаючи у мене з’явилися сльози, серце «вилітало» з грудей, я смутно пам’ятаю детальний зміст, та це слово – «війна» закарбувалось надовго.

Я не думала про навчання, не знала, що буде через годину. Хотілось тільки одного, щоб це був сон. Заглядаючи у батьківські очі, я бачила невимовний смуток і біль, розчарування і безвихідь.

Кожен вечір ми молилися і просили милостині, ні, не для себе, а для людей, які стогнали від болю, втративши найцінніше – рідних. Ми змінились, переосмислили цінності, навчились розставляти пріоритети, задумались про речі, які раніше не виникали у нашому житті.

Все змінилось. В один момент.

Спочатку було дуже складно, виринали лише запитання " Що буде далі?". А відповіді на них не було. Та й зараз, мабуть, складно відповісти. Однак, важливий вплив цієї трагедії є те, що ми об'єднались. Ми всі стали рідними. Українці показали, що разом ми — сила.  Я зрозуміла, напевно, найпростіше —потрібно жити тут і зараз, цінувати момент як ніколи, цінувати все, що ти маєш.

Розуміти, що у тебе є домівка, твої рідні поруч, — це найбільша цінність у нашому житті, а не ті речі, які ти собі будуєш або навіть депресуєш, бо не купили телефон чи планшет, не бажане приготували на сніданок, погана погода...

Лише подумати про тих людей, які виживають зі шматочком хліба на тиждень, п’ють воду з калюжі, а дітки не бачили солодощів та іграшок місяцями  – переповнює серце болем і відчаєм… Тому, переосмислення цінностей на всіх рівнях справді відбулося. І ще одне, я зрозуміла, що не хочу жити ніде, крім України. Зізнаюсь, що батьки хотіли нас з братиком та сестричкою відправити  за кордон до рідних, та з кожним днем все більше переконувалася, що хочу бути тут, навіть як би не було тривожно й страшно.

Бо найбільш спокійно моєму серцю і душі саме вдома. Тут мої рідні, друзі, школа… Лише тут я дихаю на повні груди, відчуваю себе щасливою.

Ніколи не забуду, як вперше ми з однокласниками зустрічали загиблого Героя, нашу «частинку» села. Моє серце розривалося на шматки. Я не могла зрозуміти, як тепер його сім’я житиме далі? Що жінка скаже дітям? А старенька мати, яка втратила душу, чи винесе цей нестерпний біль? У голові безліч запитань, а у відповідь – тиша….

У цей момент я зрозуміла, що не маю права нити, скаржитись на життя, а повинна підтримувати усіма силами нашу Україну, бо саме ми – молоде покоління, здатні змінити майбутнє нашої неньки.

Цьогоріч я випускниця, та з глибоким сумом розумію, як  багато часу вкрали у нас наші вороги. Нещодавно мій однокласник повернувся із-закордону додому, відчуваючи несамовиту радість, я написала вірш для нього. Деякими рядками поділюся з вами.

Війна розкинула всіх нас на різні відстані у різну далечінь, Де кожен з нас зробив багато кроків, зазнав і успіхів і потрясінь. Сьогодні ти вертаєшся до школи, тут навіть стіни дихають добром, Тут вчать жити правильно, тут зігрівають вчительським теплом. З цікавістю, любов’ю, хвилюванням ти знов заходиш у наш клас, Усе, як завжди, чисто, прибрано, але сумно - нема всіх нас.

Я захоплююся нашими людьми, вони не падають духом та показують всьому світу, що ми незламні  та нескорені. Саме тому я пишаюся тим, що я – українка!