Велітченко Майя, учениця 9 класу Харківської спеціалізованої школи №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гриценко Світлана Іванівна

Війна. Моя історія

Сон, цікавий, десь мрійливий і незвичайний, але саме головне - спокійний. Я розтулюю очі, перше, що я бачу і чую - це батьків і гупотіння за вікном. "Дитинство закінчилося"- зрозуміла я, навіть не помітивши, як сльози підступили до очей, я взяла всю свою волю в кулак і ми з батьками побігли збирати речі, страх і відчуття того, що тепер все буде інакше, дали змогу приймати рішення швидко і без усіляких сумнівів.

Ми не знали куди їхати , а в Харкові наче почався фільм жахів, всі люди кудись їхали, діти у машинах кричали, деякі люди підбирали інших, хтось залишав своїх тварин прямо на дорозі, це день який залишиться у моїй пам’яті назавжди.

На час війни ми прихистили наших сусідів у домі моїх бабусі і дідуся, завдяки цьому перші місяці війни я не відчувала самотності, і не звертала уваги на стан в країні і сім’ї, мені здавалося, що все було добре.

Через чотири місяці після початку повномасштабного вторгнення, у травні місяці, я переїхала до Полтави до своїх родичів, на мою думку, тоді я залишилась сама, це було боляче, я не відчувала ні горя, ні радості, щось в мені зламалося, певно я подорослішала, я заборонила собі плакати, бо ні мені, ні моїм батькам це не допомогло би.

У серпні місяці я повернулася до Харкова, розбитого, але не зломленого, я побачила людей, які не склали руки, вони вірили і вірять в себе, в свою незламну країну, вірять як і я, вони знають, що у нас є майбутнє, я знаю, що і у мене є майбутнє саме в цій країні, яку я люблю понад усе.

Після повернення я освідомила, що вже не буде як раніше, я вже більше не буду дитиною, я не зможу знову піти у восьмий клас, вже не буду зимою думати, що коли щось гупає, це салют, я буду тремтіти і думати «що? знову почалося?». Я не буду чекати подарунка від санта клауса. І не поверну всіх тих людей, яких безмежно кохала.

Це не казка, у війни нема хеппі енду. Але є люди і діти, у яких все попереду, я вірю, що через багато років я буду дуже рідко згадувати вибухи, вбивства і терор, але дуже часто згадувати про те, що я і моя країна не склала руки і пішла вперед, я буду згадувати про те, як сміялися діти і раділи дорослі. У моїй пам’яті назавжди залишиться день, коли моя країна перемогла, я запам’ятаю все до дрібниць, і почну нове, мирне життя.