Велітченко Майя, 10 клас, Харківський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гриценко Світлана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Що таке для мене війна? Ще з дитинства моя бабуся та дідусь розповідали про жахливі часи, коли йшла кровопролитна війна за нашу свободу. Я думаю, що кожен з нас чув від них історії про ті часи, коли люди були об’єднані спільною жагою до миру та кращого майбутнього.

Коли я почала дорослішати й пішла до школи, в старших класах я почала детальніше вивчати історію нашого минулого. Мені здається, що тільки коли людина знає історію своєї батьківщини, вона може бути культурно обізнаною. Вивчаючи цей предмет, я дізналася багато цікавого про стародавніх діячів, які впливали на наше сьогодення та відкривали нові горизонти нашої реальності. Дії, що були здійснені в минулому, вплинули на те, що ми маємо сьогодні, і це історичне надбання не є ні поганим, ні хорошим. Бо цей багаж знань зробив нас тими, ким ми є, — вільними, сильними й незалежними.

На жаль, історія є циклічною і завжди повторюється. У мій дім, місто, мою країну знову прийшла війна. Я пам’ятаю той ранок, коли почула перші вибухи, те небо, яке було переповнене запахом диму. Не можу згадати, як встала з ліжка і побігла до батьків у кімнату, хвилюючись за нашу сім’ю, бо тієї миті я не знала, яким буде моє завтра.

Я зрозуміла, що тепер моє дитинство закінчилося, що тепер я сама частина цієї історії,

і мої дії також впливатимуть на майбутнє моєї країни. Можливо, як підліток, я роблю не такі вже й великі внески, але, на мою думку, кожен внесок, навіть маленький, впливає на наше щасливе майбутнє. Головне — не бути байдужими.

З початком повномасштабного вторгнення моє життя зазнало значних змін, і все, що було таким важливим, одночасно стало незначним. Я стала радіти кожному дню, коли можна прокинутися й вийти на ранкову прогулянку, подихати свіжим повітрям, ловити сонячні промені на своїй подушці, слухати спів пташок. Час став плинути інакше, і за це я вдячна кожному, хто захищає нашу батьківщину.

Багато моїх знайомих виїхали за кордон, але не моя сім’я, бо для мене моє місто Харків — це не просто дім, це частина мене.

Нехай ми живемо в той час, коли я знаю, що таке засинати в підвалі й ховатися в підземних переходах, коли чекаєш закінчення тривоги та телефонуєш найближчим, щоб дізнатися, як у них справи, і радієш, що почув їхній голос. Ми стали більше цінувати одне одного, і ці життєві складнощі нас об’єднали, бо війна — це біль кожного. Мільйони українців щодня допомагають нашим військовим, не падають духом і продовжують жити. Кожен з нас проживає свій шлях по-різному, але всіх об’єднує єдина мета — змінити цей світ на краще в надії на щасливе та мирне майбутнє. Не зважаючи на жагу до миру і свободи, ми залишаємося людьми. Війна вплинула на наш емоційний стан, за всі ці дні ми стали щирими та чутливими. Кожен українець пізнав, що таке горе, але й кожен з нас пізнав, що таке щира любов і що таке справжнє щастя.

Я відчуваю, що за час війни подорослішала. Якщо чесно, не можу сказати, що щиро бажала таких змін. Мені довелося пройти через страх за майбутнє, жах від наслідків війни, швидкісні зміни мого життя та життя тих, кого я по-справжньому люблю. Але я там, де я є. Цей час подарував мені багато досвіду, нові знайомства, нові захоплення, а що найголовніше — жагу до життя, яскравого і повного приємних моментів. Наші старання не будуть марними, зрештою кожен з нас може стати по-справжньому щасливим, бо прийде мир і прийде спокій.