«Я навіть не уявляю, як може бути, щоб не було війни»

Тетяна Іванівна Путінцева:

Раніше хоча б літні люди сиділи на лавочках. Зараз нікого ніде. Навіть передати неможливо... Скільки сиділи ми в підвалі... Це треба все спробувати й відчути. Їздять танки вулицями. Страшно, дуже страшно.

Ми виїхали на чотири місяці. Мій будинок розбили взагалі. Житло не підлягає [ремонту]. Я жила в дочки. Їй одній страшно було. Потім почали обстрілювати і їх будинок. Ми вирішили виїхати. Які заощадження були, ми витратили. 46 гривень залишилося – і ми приїхали додому.

Зняли квартиру від блокпоста недалеко. Живемо. І снаряди в город падають, і в будинок, і де скло летить, і двері – усе ремонтуємо.

Усі боялися, усім страшно. Ні світла, ні води не було. На багатті їсти готували. Тільки багаття розпалиш – починають стріляти. Усіх у підвал. Усі, звичайно, змінилися, серйозні стали, до життя вже серйозніше почали ставитися.

Зять працював у Донецьку, він — шевський майстер. У нього свій кіоск був. Кіоск обстріляли. Він тоді на ніч додому не поїхав, залишився в кіоску. І так обстріляли, що він не міг ні закрити, ні відкрити кіоск. На підлозі переночував і додому приїхав тільки вранці.

Майже кожен другий у Мар’їнці хворіє. Раніше якось болячки ці не відчували. А зараз усе на нервах, на хвилюваннях.

Роботи ніякої немає. Підробляють люди, де можуть. Магазини хоч повідкривалися, останній рік [2018-й] хоч терпимо. Боїмося, а що робити? Вранці прокидаємося – вижили. Ніч пройшла – і слава Богу, день пройшов – і слава Богу. Ось так.

Хрещений моєї онучки Карини вирішив сходити підстригтися. Виходить із дому, закриває двері, а його з терикону і розстріляли. Може, чули, Семенченко Михайло Михайлович? Просто біля будинку в дворі. Приїхала швидка, поліція, їх почали обстрілювати, ніхто не міг до нього підійти. Потім винесли на покривалі хлопці. Боялися всі. Лікарі не вилізли зі швидкої, страшно, обстріляли всіх.

Він дуже Карину любив, у нього дітей своїх не було, неодружений, дуже важко. Це було місяців два тому. Вона замкнулася зовсім, дуже їй було важко.

Онучка Карина, 15 років:

Мир – коли ходиш вулицею й не боїшся, що зараз хтось тебе зупинить, перевірятиме в тебе документи. Це коли не боїшся, ти йдеш, навіть можеш ввечері вийти куди-небудь, просто навіть вийти годині о восьмій. У нас о восьмій вже не можна ходити нікуди, можуть підійти військові й почати питати документи.

Ти йдеш вулицею й не боїшся, що зараз почнуть стріляти, а ти будеш бігти додому й ховатися або можеш не встигнути взагалі добігти. За чотири роки я настільки звикла до всього, що навіть не уявляю, як може бути, щоб не було війни.

Тетяна Іванівна:

У нас у душі все чорне, розумієте? Це просто незбагненно. Уночі димом запахло, там поруч будинок горить. Там убило людину, там поранило. Нещодавно два чоловіки на розтяжку потрапили. Один у реанімації лежав, другого виписали, щось і ногами. Хвилюємося, як вони. Онучків шкода. Гаразд ми, а діти? Вони ще нічого не бачили. Вони вже кожного звуку бояться.