Тетяна Іванівна Путінцева:
Раніше хоча б старі сиділи на лавках. Тепер нікого ніде. Навіть передати неможливо, скільки ми сиділи в підвалі... Це треба спробувати й відчути. Їздять танки вулицями. Страшно, дуже страшно.
Ми поїхали на чотири місяці.
Мій будинок розтрощили, він не підлягає ремонту.
Я жила в доньки, їй було страшно. Потім почали обстрілювати і їхній будинок. Ми вирішили виїхати. Які заощадження були, витратили, 46 гривень залишилося. І ми приїхали додому.
Зняли квартиру від блокпосту неподалік. Живемо. Снаряди в город падають, у будинок, де скло вилітає і двері – усе ремонтуємо.
Усі боялися, усім страшно. Ні світла, ні води не було. На багатті їсти готували.
Тільки багаття розпалиш – починають стріляти. Усіх у підвал. Дуже страшно. Усі, звичайно, змінилися, усі стали до життя серйозніше ставитись.
Зять працював у Донецьку, він шевський майстер, свій кіоск був. Кіоск обстріляли. Він тоді на ніч додому не поїхав, залишився в кіоску. І так обстріляли, що не міг ні закрити, ні відкрити кіоск. На підлозі переночував і додому приїхав лише вранці.
Майже кожен другий у Мар’їнці хворіє. Раніше начебто болячки не відчувалися, а зараз усі на нервах, усі на хвилюваннях.
Роботи жодної немає. Підробляють люди де можуть. Магазини відкрилися, останній рік [2018-й], хоч терпимо. Боїмося, а що робити? Вранці прокидаємося – вижили; ніч минула – і слава Богу, день минув – і слава Богу. Ось так.
Нещодавно дали путівку на футбол Каріні, хтось супроводжуючий має бути. І вирішив їхати з нею хрещений. Каже: «Піду підстрижусь». Усе-таки їде з хрещеницею до Києва на футбол. Виходить із дому, зачиняє двері, а його розстріляли. Може, чули, Семенченко Михайло Михайлович? Просто біля будинку у дворі.
Приїхала швидка, поліція, їх почали обстрілювати, ніхто не міг до нього підійти. Потім його винесли на покривалі хлопці. Лікарі не вилізли із швидкої, страшно, обстріляли всіх.
Він дуже Каріну любив, дітей своїх не було, він неодружений. Це було місяців два тому. Вона замкнулася зовсім, дуже їй було тяжко.
Онучка Каріна, 15 років:
Мир – це коли ходиш вулицею і не боїшся, що зараз хтось тебе зупинить, перевірятиме документи.
Це коли не боїшся, ти йдеш, навіть можеш увечері вийти кудись, навіть годині о восьмій [вечора]. У нас о восьмій уже не можна ходити нікуди. Можуть підійти військові й починати запитувати в тебе документи.
Ти йдеш вулицею і не боїшся, що зараз почнуть стріляти, а бігтимеш додому і ховатись або можеш не встигнути взагалі добігти.
За чотири роки я настільки звикла до цього всього, що навіть не уявляю, як можливо, щоб не було війни.
Тетяна Іванівна:
У нас у душі все чорне, розумієте? Це просто незрозуміло. Уночі димом запахло, там поруч хата горить. Там убило людину, там поранило. Нещодавно двоє чоловіків на розтяжку потрапили. Один у реанімації лежав, другого виписали, щось із ногами. Хвилюємося, як вони. Онуків шкода. Гаразд – ми, а діти? Вони ще нічого не бачили. Вони вже кожного звуку бояться.
.png "Імена")
