В університеті була сесія, і якось до нас підійшли викладачі та сказали, що сесію ми здаємо за два дні через воєнний стан у нашому місті. Передумови до цього були раніше, тому що ми бачили, що відбувається безпосередньо в центрі міста: барикади, настрій, мітинги.

Коли ти — студент третього курсу, ти не особливо замислюєшся про майбутнє. У тебе є справжнє, тобі круто й класно в ньому. Але коли ти йдеш додому під сиренами, коли заклеюють вікна скотчем, це все безпосередньо ламає тебе, твою психіку, тому що просто розумієш, що твоє життя стало абсолютно іншим.

У мене був вибір: або залишитися зі своїми батьками й жити в цих умовах на тій землі, яка мені дійсно багато дала, в якій були великі перспективи, або почати все заново. Я вибрала для себе той варіант, у якому треба щось міняти, тому що не хочу жити у воєнних умовах.

Я не бачила, як хтось стріляв, але бачила купу техніки. Я жила в центрі Донецька, тому до мене нічого не долітало. У принципі, коли був дуже сильний вибух, було чутно всьому місту взагалі.

Запам’яталося кілька моментів. Коли ми з батьками й собакою ховалися в нашій маленькій ванній. Багато людей ховалося в бомбосховищах.

Я переїхала на пів року до Вінниці, саме на четвертий курс. Закінчила університет і приблизно за пів року переїхала до Одеси. Батьків я вже не бачила два роки через ситуацію з коронавірусом, та й дуже дорого їздити до Донецька.