Маруняк Валерія, 10 клас, Хмельницький приватний ліцей «Мої обрії»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Королевська Ольга Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни для мене розтягнулася в нескінченність, як густий туман. Світ розпався на дрібні шматочки. І ось я стою серед них, намагаючись зібрати все докупи. У день, коли все розпочалося, крізь сон я зрозуміла, що щось не так: шум за дверима не давав мені спокійно спати, але вже через декілька секунд в кімнату зайшли батьки зі словами: - Прокидайся, розпочалася війна.

24 лютого, 5:56 - це день та час, який я запамʼятаю назавжди. Страх пронизав мене зсередини. Все, що здавалося звичним і безпечним, в одну мить зруйнувалося, наче крихке скло, яке розбилося миттєво. По обличчях своїх батьків я зрозуміла, що життя вже не буде таким, як раніше.

Ніколи не забуду, коли ми в маленькій сільській хаті двома сім’ями проживали кожен день серед тиші, яка ховала в собі жахи.

Кожного ранку, розплющивши очі, я бігла перевіряти стрічку новин, ніби намагалася знайти підтвердження того, що моя країна все ще бореться за свою незалежність. Але віра слабшала і я боялася, що скоро може настати кінець. Одного дня батьки почали говорити про можливий тимчасовий переїзд до іншої країни. У мене в голові не вкладалося те, як це взагалі можливо: ми в іншій країні, серед тисячі незнайомців, не знаючи мови…

Немислимим було те, як взагалі можна покинути рідний дім, рідне місто, рідну країну.

Спершу у моїх батьків була думка про Польщу, адже це найближча країна до України, і туди виїжджала найбільша кількість біженців, але остаточним рішенням стала Португалія, бо там були наші знайомі, які могли нас прихистити.

День перед відʼїздом ми провели в селі. Я цінувала кожну мить, кожне слово, кожну усмішку рідних, з думкою що не знаю, коли побачу їх знову.

За кожною звичайною розмовою ховалися сльози, які я ледь стримувала. Прощання з рідними було нестерпним. Ми повернулися додому в Хмельницький, щоб зібрати все необхідне. Мені хотілося запакувати у свою валізу не лише речі, але й спогади, кожну дрібничку своєї кімнати, щось що буде нагадувати мені рідний дім.

Я не знала, чи буде цілою моя кімната коли я повернуся, і чи взагалі я ще колись повернусь сюди?

Дорогою до Польщі я не відчувала на душі нічого, крім порожнечі та суму. Коли ми покидали нашу країну, мені здавалося що це не просто кордон, а межа між життям та небуттям. Сльози текли рікою і нічого не могло їх зупинити. Волонтери, які зустріли нас на польському кордоні, були привітними та турботливими.

Ми заселилися в готель на 3 дні, очікуючи на день нашого відльоту. 12 березня ми вже були в Португалії.

Португалія, як країна, відкрилася для мене зовсім по-іншому. Нас зустріли знайомі та прихистили. Ми жили всі разом, але квартира була такою тісною наче клітка. Кожен день був схожий на попередній: телефонні розмови, повідомлення від родичів, і одне-єдине питання: - Коли ми повернемося в Україну?  Мамині відповіді завжди були однаковими:  - Скоро.

Але вже близько 3 місяців ми жили в Португалії, і було прийнято рішення, щоб я та мій брат ішли до школи. Я сподівалася, що школа хоч трішечки допоможе відволіктися. І справді, серед моєї самотності українці-переселенці були маленькими частинками чогось рідного, але цього все одно було замало, щоб заповнити порожнечу всередині.

Дні тягнулися настільки повільно, що я думала, що зійду з розуму. Але нарешті настав той день, коли мама сказала: - Ми повертаємося в Україну.

Я була найщасливішою людиною на землі, коли повернулася до свого рідного дому. Ці тисячі днів війни залишили глибокий слід, який не можна стерти. Війна змінює не лише міста, але й людей. Я навчилася жити серед руїн - і в зовнішньому світі, і всередині себе.