Іра з чоловіком і двома дітьми спочатку потерпали від обстрілів, потім - від свавілля окупантів. За першої ж нагоди виїхали з села на вільну територію України

Мені 32 роки. Маю чоловіка і двох синочків – десять і п’ять років. Чоловік був на роботі. Подзвонив і сказав, що щось гупає і гримить. Спочатку ми чули далеко вибухи. До нас російські війська зайшли десь 15 березня. Спочатку були солдати «ДНР» і «ЛНР». Страшно було, тому що вони всі з автоматами, і невідомо, чого від них чекати. 

Я працюю санітаркою у медичному закладі, а недалеко від нас був їхній блокпост, і вони до нас на роботу приходили по воду. Ми питали їх, чого вони сюди прийшли. Вони казали, що бандерівців шукають. Поки були «ДНрівці» та «ЛНРівці», було спокійніше, а коли стали заходити росіяни, то почалися сильні обстріли та обшуки в будинках. Заходили, перевіряли паспорти і питали, хто кому і ким доводиться. Шукали військову форму, шукали всіх родичів, які були військовими.

Вивертали все і передивлялись усі речі до єдиної. У кого щось було цінне, то вони просто брали – і все. 

Коли до нас зайшли в оселю, то попросили в чоловіка паспорт. І поки я ходила та все їм показувала, діти мої сиділи тихесенько. Казали, якщо в будинку є неповнолітні діти, то будуть заходити по одному, щоб діток сильно не лякати. А до мене в будинок зайшло відразу четверо з автоматами. Перевіряли всі телефони, у чоловіка забрали сім-карту, тому що вона їм сподобалась. 

Коли відкривалися «зелені коридори», у нас формувалися колони і люди виїжджали, бо відчули на собі цю обстановку. До наших приєднувалися колони автомобілів із інших сіл, які є по сусідству. 

До 15 квітня ми ще були в селі. Діти дуже боялися. Якщо старший син усе розумів, то менша дитина від кожного гучного звуку мене тягнула в підвал. Ми встигли звідти виїхати. О 05:30 ранку виїхали з нашого села і о 21:00 були в Кривому Розі. З 16 квітня ми перебуваємо тут. Це найближче місце, куди ми можемо дістатись.

Нововоронцівку вже обстрілювали, і ми їхали через Берислав. Ми ще встигли проїхати Давидів Брід. У чоловіка тут є знайомі, щоб на деякий час нас прихистити, знайти нам житло. 

Переживала не за себе, а за дітей. Виїжджали від страху, і їхали ми через ті блокпости зі страхом, але, слава Богу, вибралися живі. Уся моя родина зі мною. 

Якби моя воля – нехай би війна і сьогодні закінчилася, бо тяжко. Хочу, щоб майбутнє було таким, яке було моє минуле: зі стабільною роботою, будинком, дітьми, які сміються. Без страху, що прилетить снаряд, і ми не встигнемо сховатися. Хочу, що було, як до 24 лютого. 

Я не працюю, тому що дітей нема на кого лишити. Садочки не працюють, навчання в школі – онлайн, і потрібно займатися з дитиною старшою. Але добре, що є хоча б такі уроки, що дитина хоч чогось зможе навчитись. Я не працюю, а чоловік влаштувався на роботу. Сподіваємося, що скоро повернемося додому.