Наталія зрозуміла, що все змінилося, коли не можна було спокійно поховати подругу. Священик не знав, що робити, тому що над кладовищем рвалися снаряди, люди лягали на землю...

Для мене війна розпочалась 3 червня 2014 року, коли загинула моя подруга практично на очах у мене, у моєї сестри й онуки. Ми бачили, коли в центр заходив літак над вулицею, на якій вона жила. А через дві години дізналися, що вона у важкому стані була направлена до лікарні. Наступного дня ми її ховали. Із цього і почалася війна.

Зрозуміла, що все змінилося, коли поховати людину спокійно не можна. Батюшка стоїть і не знає, що робити, тому що над кладовищем рвуться снаряди. Коли люди замість того, щоб попрощатися з людиною, лягають на землю. Коли онуки ховаються в підвал, а ти не можеш їх ні своїм теплом, ні словами заспокоїти. Коли серце просто заходиться від невідомості, від шуму й виття снарядів. Це жахливо…

Ми живемо на передовій сім років. У 700 метрах від мого будинку, по Сіверському Донцю проходить лінія розмежування. І вдень, і вночі будинок ходив ходором. Багато сусідів йшли. Поруч у нас лікарня залізнична, там підвали були, вони використовувалися як бомбосховища. А я не могла йти, бо ніби як не дуже боюсь, а з іншого боку, стіни будинку оберігали. Я просто лежала, втупившись у подушки, щоб не чути цього гуркоту, вибухів. Це жахливо…

У мирну хвилину, коли не було обстрілів, ми чекали, коли дадуть світло, щоб послухати радіо: що ж там діється. Здавалося, у всьому світі таке відбувається, не тільки в нас. Я навіть уявити собі не могла, що в нас тут вибухає, а поруч, через сто кілометрів, люди можуть тихо й мирно йти на роботу, у школу або додому, займатися своїми справами. Якось так воно розділилося на «до» і «після».

Хоча можу сказати: у гості один до одного ходили, тому що світла немає, газу немає, усе відключилося. Коли не стріляли, приходили посидіти, чаю попити. Начебто нормально, ніби й життя між цим. І раптом на наших очах над нами летять два вертольоти, один за іншим. І один з них низько-низько, тільки вибухи чути, і видно, що з нього щось вилетіло. І через секунду вибух, через річку, 700 метрів, у нас на очах. Ми знаємо, що там був піонерський табір, база відпочинку. І цей вибух, потім другий – вертоліт піднімається, летить. Дочка кричить: «Лягайте!» Як впала на спину! Від страху ми онімілі були. А за п’ять хвилин ми розсміялися і почали згадувати, як падали. Людина така, напевно.

Ми це пережили і ще живемо в цьому зараз, дуже складно й важко. Діти виїхали, ти сам. Це здається спустошенням. Ти йдеш – третина будинків зруйнована, дерева ростуть посеред дворів, де все було доглянуто, квіточки були. Зараз ми живемо в таких же умовах, тільки єдине – стріляють рідше. Але вночі, коли чути автоматну чергу, то здається, що все повертається. Одразу серце починає навіть не битися, а стискатися, іти в п’яти. Стан жахливий, навіть не можу передати словами. Ненормальний стан боязні, страху, внутрішнього тремтіння. Це жах…

Війна змінила моє життя. У мене дочка одна, ростила її сама. Коли їй було 10 місяців, у мене загинув чоловік, він працював у міліції. Виростила, освіту дала. У мене три онуки. Війна так розпорядилася, що вони далеко від мене. Дочка живе зараз за тридев’ять земель. Я одна, нікого поруч немає. Мені 55 років. Найстрашніше для мене зараз – це самотність. Навколо незрозуміло що робиться.

Зараз розквітає вишня, квіточки. Хотілося, щоб це завжди було в мирній країні, у квітучій Україні.

Війна принесла серцеву недостатність і все інше. З’явилися нові оцінки друзів, сусідів, що живуть поруч. Виявилася згуртованість, допомога один одному. У нас у Станиці багато залишилося старих, яким понад 70 років. Я ось у клуб ходжу, у нас є хор ветеранів, там бабусі під 80 років. Війна, усе гуркоче, а вони йдуть. Світла немає. Ми збираємося й розмовами один одного підтримуємо. Знаємо, хто прихворів, кому треба допомогти. Важка ситуація змушує людей бути ближчими, душевнішими, не такими байдужими.

Це було і в мирний час, а під час війни загострюється, взаємодопомога виходить на першу лінію. Поруч будинок був зруйнований, скло розбите під час бомбардування. Так у одного сусіда знайшлося скло, інший приніс цвяхи. Прийшли, десь залатали, десь забили. Співчуття, взаємодопомога притаманні слов’янському народу. Це дуже добре, радує, що живуть небайдужі люди.

Якщо раніше в Станиці Луганській від Новокондрашівки до центру (ми живемо на станції, у 6 км від центру, від адміністрації, селищної ради, від Пенсійного фонду) через кожні 29 хвилин ходив автобус, то зараз він ходить чотири рази на день, крім суботи й неділі. На ринок не можна поїхати – пішки йти або вранці приїхав, а звідти 6 км пішки. Це раз. По-друге, раніше у нас від станції Новокондрашівка потяги ходили в різні боки. Під час війни два роки взагалі нічого не ходило. Потім відновили дизель: уранці він іде, ввечері назад повертається. Для того, щоб виїхати зі Станиці в Сєвєродонецьк, який зараз є обласним центром, треба проїхати п’ять-шість блокпостів, де в тебе перевіряють паспорт і заносять до реєстру всі дані. Добре, це все зрозуміло, але можна хоча б раз перевірити. Але зараз їх кількість зменшилася вдвічі-втричі. А раніше, щоб проїхати ці 200 км, цих блокпостів було вісім, а то й дев’ять. Дороги були розбиті. Зараз, слава Богу, дороги зробили, відремонтували, хороші дороги, але автобуси-то не ходять.

І зараз ми не відчуваємо себе в безпеці, тому що ти йдеш селищем, а поруч хтось іде з автоматом. І не один, а через кожні п’ять кроків.

Я мрію, коли настане мир, мої онуки приїдуть до бабусі на дачу. За сім років вже виросли вишні, сливи, полуниця, малина. Ось як онуки приїдуть, заспівають пташки в саду, сядемо, зробимо їх улюблені шашлики, пиріжків напечу, млинчиків. Ах! Поставимо стіл, покличемо сусідів, будемо слухати солов’їні пісні біля багаття...

Для мене щастя – це коли вся сім’я в зборі, душа спокійна та співає. І хочеться жити. Щоб усі близькі були здорові. Усі друзі згадували, телефонували, спілкувалися. Для мене щастя – бути потрібною комусь.

Найцінніше за останні роки – що всі сестри живі, незважаючи на те, що всі живуть у Станиці Луганській. Будинки цілі. І ми, слава Богу, здорові.

Але я ні на кого не ображаюся. Нормально, тверезо оцінюю життєву ситуацію, яку потрібно з гідністю перенести, висновки якісь із неї зробити.

Якщо раніше я могла відкласти рішення на завтра, то війна показала, що цього не можна робити. Не треба нікого ображати та сподіватися на те, що завтра в тебе буде можливість пробачити, поговорити або з’ясувати якийсь нюанс. Треба намагатися якомога рідше ображати, не висловлюватися різко, треба бути ніжніше, добріше, розуміти ситуацію, обережніше бути у своїх висловлюваннях. Намагатися любити й берегти близьких, їх у нас не так багато.