До всіх історій

Любов Федорівна Ручка

вік: 80

«Я мрію дочекатися миру та прожити до 100 років»

Ніде, окрім свого села, вона жити не хоче. Під час обстрілів бачила багато руйнувань – у дітей повністю знищило хату. Вже втомилася від цієї війни.

Третя бомба впала недалеко від груші й застрягла. МНСники забрали. Сказали: «Дякуйте Богові, що вона не вибухнула. Тут в окрузі жодна б душа не залишилася жива».

Наша Мар'їнка була найкращим в області містечком, чистим, дуже зеленим. Багато троянд було, багато квітів. У будь-який заклад зайди – люди завжди добрі, чуйні. До нас дуже часто приїжджали артисти – усі, що були в Україні й у Росії. Ну, а потім… Ніколи в житті ніхто не думав, що в Україні таке може статися.

Я пропрацювала 46 років у фінансовому управлінні при виконкомі. Коли 2014 року почалася така колотнеча, я працювала головним бухгалтером у територіальній виборчій комісії. Приходить голова і каже: «Федорівно, у нас стоять війська». Кажу: «Та звідки вони тут?».

Дочка моя жила в селищі. Донецьк від нас за три кілометри, і там поруч селище гарне, нове, вони там жили. Приходить і каже: «Мамо, йду з роботи, якісь військові люди перекрили дорогу, всіх перевіряють».

Голова каже: «Федорівно, буде зачистка». А я сиджу, дивлюся на нього та сміюся: «Кого зачищати будуть. Мене? Я вже на пенсії. Ну, нехай зачищають». Я навіть не могла уявити, що таке зачистка.

11 липня в мене день народження. Добре посиділи. Спочатку з роботи прийшли, посиділи вдень. Потім рідня та друзі прийшли, осіб двадцять було. У десятій годині пішли по домівках. А на початку одинадцятої раптом вимкнулося світло, вимкнулися мобілки. Усе – горить Мар'їнка. Бомблять. Летить з боку Єлизаветівки й Антонівки.

Я мрію дочекатися миру та прожити до 100 років

Чоловік мій був у душі. Вилітає голий, як мати народила, і кричить: «Ось це тобі зачистка, ось це тобі війна!»

Бачимо – шинний [завод] горить. У дворі води повно, щось бряжчить. Я вискакую, де альтанка, а там жодного скла не залишилося. Побиті три бочки по 200 літрів. Ми завжди набираємо, а потім поливаємо з них теплою водою город… Усе побите. Усе горить.

Дотелефонувалася до мене Вікторія моя, дочка: «Мамо, ми біжимо!» Кажу: «Куди біжиш? Я вам зараз хвіртку відчиню». Вона каже: «Мамо, я не знаю, куди ми біжимо. У нас за спиною розриваються снаряди!» Вони тоді на край Мар'їнки втекли, до родичів.

До сина ніяк не дотелефонуюся. Тут він прилітає – хвилин десять на третю ночі – на машині: «Швидко зібралася!» Далі пів години зеленої вулиці виїхати з Мар'їнки.

У чому стояли, у тому й поїхали. Я в халаті, чоловік у спортивних штанах. Мені священник один, ми товаришуємо, подарував цуценя маленьке. Чоловік його за пазуху. Усе кинули й поїхали.

Вранці телефоную Ніні Антонівні, сусідка моя, прекрасна жінка, прекрасна сім'я, кажу: «Що там у Мар'їнці?» – «Ти де?». Кажу: «Я у сватів, у Новоселидовому». Каже: «Не приїжджай поки, тут страшно що робиться».

На третій день ми із сином приїхали. У мене сто голів птиці було, лежать усі. Пряме влучення в подвір'я. Два влучення в садку. Такі були ями… Мене з них не видно було. Ми завезли дві машини шеститонні землі, але ми їх не закрили.

Ми періодично приїжджали. Ніночка дивилася за хатою. Діти поневірялися, то в одну школу, то в іншу школу, то в Запоріжжя поїхали. Зараз і я, і син з невісткою в Мар'їнці.

Сиділи ми в підвалі по 18 годин. Вилізти неможливо було. Думаєш: «Тільки б не хату розбили. Тільки б не хату». На цьому ґрунті чоловік помер. Ми його 2014-го поховали. Нікому не бажаю такого.

5 січня 2015 року зять вийшов на роботу, а тут почали сильно бомбити. Хата лягла повністю. Прямі влучення. Одна купа землі залишилася. Шифер зверху лежить, і все. Ні кухні, ні гаража, нічого не залишилося. Цей січень був справжнім пеклом, нестерпно.

Вони тепер живуть у мене. Ось ключ від їхнього будинку, 11 років будували. Отримаємо зарплату, пенсію або що там – щось купили, побудували. І в одну мить нічого не стало. Ще й на велику суму кредит залишився. Купили техніку, машинку, грубку. Тільки торік вони виплатили свій кредит.

У дворі повно гидоти всякої. Воно все летить, це нестерпно. Дівчата в підвалі цілими днями сиділи. Менша онучка, коли починали стріляти, починала сміятися. Такий у неї нервовий зрив був. Рятувалися бронежилетами. Бронежилет знайшли…

У мене багато сусідів ночували в підвалі. Тому що нижня вулиця вся з водою в підвалах. У мене підвал на всю кімнату. Там у нас стояли шлакоблоки, на шлакоблок дошки, матраци, ковдри. Там і телевізор був, і калорифер. Чайник там гріли. Кішка із собакою знали, коли треба тікати в підвал.

Цьогоріч набагато менше стріляють, але буває моментами. Ось сьогодні я сиджу – постріл, ніби десь щось вибухнуло. Ось так і живемо помаленьку.

Зараз люди повертаються, дітки до школи знову йдуть. Амбулаторія працює, ДК працює, пошту відкрили, банк запрацював, соцзахист.

У мене дах був, як решето, ніби голкою циганською побитий шифер. Наскрізь світився. Можна було вночі зірочки подивитися.

Цього року мені полагодили. Молодці хлопці з Одеси, МНСники. Низький уклін їм. Їх у мене працювало вісім осіб, і вони мені зробили дах повністю весь за три дні. Позавчора телефонували: «Як ти, Теодорівно, там?». Кажу: «Чекаю вас у гості». Посміялися ми.

Я хочу жити в Мар'їнці. Я українка. У мене дід і баба українці були, батько та мати. У мене один чоловік росіянин був, а інший – з Західної України.

Я мрію дочекатися миру та прожити до 100 років за миру. Хочу, щоб люди повернулися і від провулка до провулка столи щоб стояли. Усе, що в нас є, буде на столах. І будемо пити та гуляти, скільки захочемо.

Миру, тільки миру! Простий народ ні до чого. Живеш, як горіх, у своїй шкаралупі зернятко. Ось точно так і я живу.