Родом я з міста Миколаєва. З мамою переїхали до Маріуполя до її співмешканця. Там пожили деякий час. Мама померла, я залишилася одна. Ходила на заробітки. Зустріла свого чоловіка. Він родом з Новоласпи, сусіднє село з Гранітним. Його сестра тут жила. Ми в Гранітному й залишилися, уже 10 років живемо.
У нас п'ятеро дітей. Найстаршій 17 років. Школу вже закінчила.
Молодший син піде до школи наступного року до першого класу. Зараз живемо вже спокійніше, не стріляють, якщо порівняти з тими часами, як на початку було.
У степу почали стріляти. Усі шоковані: що таке? Сухостій, трава суха горіти почала. Дуже страшно було.
Ми одні залишилися. Тато наш поїхав. Побачив це все й поїхав до Маріуполя. Каже: «Зароблю, підроблю, покличу вас». Час минає, він нам на дзвінки перестав відповідати. Ну що ж, ми тут так і залишилися.
Була дуже страшна ніч у 2015-му або 2016 році. О другій годині ночі почали стріляти по нашій вулиці з боку річки. Сусіднім будинком закінчили. Слава Богу, що до нас не дійшло. Постраждали через вибухову хвилю вікна та ворота. Біля воріт песик був, вбило його. А нас Бог милував.
Ми у ванній ховалися. Місяцями в підвалах сиділи. Я прибіжу, дітей залишу в підвалі в сусіда. Світла немає, грубку розтоплю, їсти приготую, бігом-бігом, і назад туди, до них. Місяць без світла, без зв'язку. Це було жахливо.
Потім потихеньку діти вже почали звикати, не так почали боятися. Я в сина, 14 років йому, питаю: «Артуре, що це таке? Звідки стріляють? Куди летить? Що летить?». Він мені все розповідав. Уже почав розбиратися. «А, не бійся, воно не впаде тут, воно пролетить далі».
Якось на самому початку я вийшла козу поїти й тут почали нас із «Градів» обстрілювати, били в степ. Там почало горіти. Із сусідніх вулиць поприбігали босоніж тітки, дядьки, дідусі. Думали, що нам тут по хатах влучило й ми всі горимо. Плакали, така істерика була. На сусідній вулиці чути, що люди біжать сюди з істерикою: що тут таке?
А в цей час дитина якраз почала ходити в мене, Артемко. Йому тоді рочки два-три було, зараз шість. Маленький був. Вони пішли селом гуляти і тут таке. У мене паніка, істерика: де Артур з Артемком? Він мені потім розповідав. Каже: «А ми дивимося, якісь пташки літають». Дитина, вона вперше побачила «Гради», вона хіба знала, що це? Що це за пташки?! Ну, слава Богу, прийшли. Настала тиша, перерва між перестрілками, і в цей час вони прийшли додому.
У нас і школа, і садок тоді рік не працювали. Ми вдома сиділи. Потім, коли школа відкрилася, однаково боялися: суворо батьки відводять, суворо батьки приводять. Не так, як раніше – дитина пішла й прийшла сама. Почали і в школі діткам розповідати, у разі чого що робити, куди бігти, де ховатися.
Бога починаєш просити, щоб усе обійшлося. Відразу жити хочеться. Дітей виховувати, поставити на ноги. Одна, сподіватися нема на кого, я сирота.
Потрібні дрова. Зима. Де брати? Раніше в нас тут розплідник був. Я тачку брала й привозила дрова. Зараз там усе заміноване.
Уся надія на допомогу Ріната Ахметова, так чекаємо ці продукти. Раді. Усе добре, свіже. Макарони, масло, цукор, борошно. На дітей і на мене шість наборів. Щиро дякую. Дай Боже йому здоров'я, терпіння, мирного неба над головою.
Мрія, щоб це все закінчилося якнайшвидше. Влаштуватися куди-небудь на роботу, хоч прибиральницею, хоч ким. І працювати, дітей ростити далі. Роботи немає. Дуже хотілося в кар'єрі працювати, але кар'єр розбомбили повністю. Так що поки сиджу в декретній відпустці. Фізично не важко, матеріально важко. Тримаємо пару кізок, бройлерів. Буває, ми на кухні сідаємо та мріємо, щоб війна закінчилася, не було цих бомбардувань.
.png "Імена")
