Кошіль Марина, 14 років, учениця 9-В класу гімназії №34 “Либідь” ім. Віктора Максименка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Я прокинулась вранці 24 лютого від того, що мої батьки заклопотано і тихо розмовляли. Зазвичай я сплю без пам’яті і мене ніщо б не розбудило. Я не дуже зрозуміла, що трапилося, але моя підсвідомість щось відчула, і я насторожилась. Певне, це було через те, що декілька років тому я теж прокинулась від тихої розмови своїх батьків, коли померла моя єдина бабуся. Тож я напружилась та прислухалась до розмови. Нічого не було чути. Врешті-решт я встала з ліжка, тихо підійшла до дверей і вийшла з кімнати. Моя мама сиділа у вітальній та плакала, а мої тато та брат збирали якісь речі. Здавалося, ніби навіть дві мої кішки відчували щось не те. Я спитала у мами: «Що сталося?» Вона трохи помовчала, а після цього сказала: «Почалась війна».

Чесно кажучи, я не сприйняла це всерйоз. Я була впевнена, що це все закінчиться за день-два, і що Америка вступиться, і що всі країни світу, скооперувавшись, подолають загарбника-росію одним махом... Я була спокійна та впевнена, а ще не дуже хотіла напружувати мозок, щоб щось думати чи вирішувати, тому просто лягла спати.

Прокинулась я десь об одинадцятій. Сходила на кухню, заварила чай, посиділа в телефоні, власне, як і завжди. Ніби нічого зовсім і не трапилось. До нас приїхала дівчина мого брата, що жила сама, тому ми познайомились. Мої батьки метушились, збирали речі, а я просто безвідповідально нічого не робила. Я навіть докоряла собі за це, проте не знала, що ж таке зробити. Якщо виїжджати з країни — то нам було нікуди, їхати кудись на захід — там було теж небезпечно. Я малювала в підвалі, щоб розслабитися. Кожен день того часу я пам’ятаю дуже погано, ніби в тумані. Пам’ятаю одне — всі ці дні я та моя сім’я провели в очікуваннях: «А раптом це все скоро закінчиться?», «Ось-ось ми їх відтіснимо від Києва і переможемо»...

П’ятого березня ми вирушили у Львів. Там нас пообіцяли прийняти до себе друзі нашої сім’ї. Це було передмістя, приватний сектор біля залізничної дороги (дуже безпечно...). У них було два будинки на ділянці — один більший, недобудований, в якому вони жили, а другий — менший, старий, в якому була пічка. Той, що був з пічкою, тимчасово дістався нам.

Перенесемося у друге квітня. Я прокинулася від сирени, що вила так голосно, що аж ніби врізалась в голову. Відчула невеличку нудоту, але не надала цьому великого значення, у мене іноді так буває — невелика нудота. Я продовжила лежати, збираючись з силами для того, щоб встати і випити пігулку. Раптом у сусідній кімнаті, де жили брат і його дівчина, я чую якусь розмову, а потім вони кличуть мою маму. Вона одразу ж прокидається, іде туди, вмикається світло, якась метушня... Я, нічого не розуміючи, продовжую лежати на ліжку. Тут мама підбігає до мене, будить і каже бігти до сусідів. Я намагаюсь встати, але все ніби як уві сні, підходжу до виходу, намагаюсь взутися, але нічого не виходить. Відчуття було таке, ніби ти уві сні, намагаєшся бігти швидше, але у тебе не виходить. Потім я нічого не пам’ятаю, далі мене підіймає моя мама і я іду по мокрій землі до великого будинку.

Виявляється, поки я намагалась взутися і добігти до будинку, я втратила свідомість аж два рази... А все через те, що вся наша сім’я ледь не отруїлася чадним газом з пічки.

Отак іноді буває: тікаєш з-під ракет, а ледве не помираєш від отруєння чадним газом. Цей випадок дуже на мене вплинув, і мені зараз болісно згадувати про нього та й взагалі про все, про що йшлося у цьому есе. Всі ці травмуючі події сформували мою думку, що ж таке Мир.

Мир для мене сьогодні — це спокій. Це те, завдяки чому можна розслабитися. Через що можна знову зустрітися зі старими друзями. Для мене Мир — Україна.