Росіяни знищили квартиру Олени Миколаївни, на яку вона дуже довго відкладала гроші

О п’ятій ранку 24 лютого мене розбудив дзвінок від сусідки Люби, яка замінила мені моїх батьків. В цей день у мене був день народження, мені виповнилося 45 років. Тітка Люба завжди була першою, хто мене вітав, але цього разу щось пішло не так. Вона була дуже схвильована і сказала, що нас оточують танки, тому треба щось робити. Я, шокована, вийшла на балкон.

Навколо мого будинку стояли танки, БТРи та інша військова техніка. Дуло одного з танків було направлене у моє вікно. У цей момент я дуже злякалась за свою дев’ятирічну дитину.

Я швидко розбудила дитину й одягнула її. О дев'ятій ранку пролунав перший вибух, а в будинку зникло опалення. Ми швидко побігли в підвал, а через декілька хвилин розпочався обстріл мого міста. На роботу у той день вже ніхто не вийшов.    

Місто регулярно обстрілювали, тому у квартирі залишатися було небезпечно. Згодом Ми перебрались до своїх знайомих. У нашій квартирі залишились наші тваринки: частину ми забрали із собою одразу, а дехто залишався вдома. Ми не могли забрати всіх із собою, бо самі були зайвими у квартирі знайомих.

Минав час, але нічого не змінювалося, ставало тільки гірше. Гроші закінчилися, мені доводилось стояли в чергах за продуктами під обстрілами.

Одного дня я нарешті вмовила своїх знайомих забрати двох кішок. Я бігла по них під черговим обстрілом.

На вулиці, біля тротуару, лежав чоловік з раною грудей та голови. Я хотіла йому допомогти, але люди на вулиці сказали, що він лежить там вже два дні, і допомога йому вже не потрібна.

Після цього я прийшла у квартиру і забрала кішок, але мені було тривожно: я весь час думала про мертвого чоловіка. Я ввімкнула телефон, щоб хоч якось відволіктися, та мені потрапило на очі фото чоловіка, якого розшукували: він був схожий на того, що я бачила. Я не мала спокою - хотіла хоч якось допомогти цій людині, тому вранці написала їм у Facebook про знайденого чоловіка. Його впізнали та забрали родичі.

Наступного дня мене потрясла ще одна подія. Мені зателефонувала моя знайома і розповіла, що моя квартира згоріла, і що нам більше немає куди повертатися.

Наступного дня я під обстрілами прибігла до себе додому. Моя квартира обгоріла, але в ній назавжди залишились наші маленькі хом'ячки-джунгарики та дві папуги-корелли, які живцем згоріли.

Через постійні обстріли наше місто було без води, газу, світла та опалення. По воду ми ходили пішки у сусіднє село, продукти отримували на пунктах гумдопомоги, поки їх не почали обстрілювати.  

Війна лишила нас квартири, дачі та усього, що ми мали. Наша родина живе зараз в різних містах. Ми виїхали без речей, бо не дозволяли брати багато. З собою ми взяли переноски з тваринками. Під час евакуації я познайомилась у черзі з дівчиною Мар'яною та її чоловіком Антоном. Згодом вони допомогли мені орендувати квартиру і допомогли з роботою.

Наразі я не працюю, бо допомагаю дитині зі школою. Дитину лишили всього: квартири, речей, школи, друзів, улюблених гуртків. Їй дуже складно з цим справлятися.

До війни я працювала швачкою в рідному місті. З роботою планую щось вирішувати, але поки що нічого не знайшла.

Про війну мені нагадують фото моєї розбитої квартири. Я всі гроші та здоров’я вклала в цю квартиру, а тепер мене лишили всього.